2007-12-08 : Ivan Kulinski : стоянка тридцять хвилин
| і ось він приїжджає до києва.
третя ночі. він виходить із роздовбаного „львів - харків” і бреде другим поверхом головного вокзалу у напрямку міста. наступає на якогось бомжа, той відразу починає волати: – ей, братішка! дай рубчик! чув, нє? він дає йому папірчик, і відразу, немов по команді, просинається ціла зграя, їх дохріна, як кандидатів у депутати, і всі хочуть рубчик, всі хочуть доторкнутися брудними лапами до його куртки, бажано поближче до шиї. серед них молода циганка, у подраній чоловічій шкірянці і широченних реперських джинсах, з-під куртяка горить кольоровий китайський шалик, під яким нічого немає, окрім розпашілої молодої рожевої шкіри. – хочеш, я тобі погадаю? – шепче вона йому на вухо. – ні. – він відсахується, згадавши про циганські чари, і швидко йде у напрямку, вказаному зеленими стрілками, добре, що хтось придумав зелені стрілки, що б ми без них робили – думає він, – отже, я в києві. що мені потрібно перш за все? звичайно, київський торт. як добре, що їх тут так багато! хоч дупою їж, самі лише торти навколо, і він купує кілограмового торта, відкриває його, куштує – все як завжди, не зрозуміло, свіжий він чи не дуже, нормальний київський торт, коротше. погляд зупиняється на дивному магазинчику з написом „військова література, атрибутика, техніка”. – ні фіга собі! – думає. і заходить. – що вам? – питається молоденька заспана продавщиня. – мені „калаш”. – картка чи готівка? – байдуже уточнює дівчина. – готівка. вона відхиляє замацану завіску, дістає довгий згорток із цупкого пакувального паперу, вкритий масляними плямами, це скидається на велетенську ковбасу... чорт, думає він, беручи згорток – важкий. – важкий – каже він продавщині. та презирливо мовчить. він вже збирається виходити, коли вона питає: – а патрони? – які ще патрони? – не в'їжджає він. – які-які?! хороші! три бакси за штуку. – ладно, – думає він, куплю ще патронів, гулять так гулять. чо вона так дивиться на мене і мій торт? на платформі він розгортає пакунок. біжить назад. – що це за хуйня? – питається він у продавщині. – калаш, придурку! – справжній? – а ти думав?! – але ж він мені не потрібен! – а нафіга тобі був потрібен муляж? – не знаю... – у всякому разі товар поверненню не підлягає. згідно з розпорядженням кабміну. і взагалі, я хочу спати. забирайся звідси. він забирається, і знову підходить ця циганка, обіймає за шию, шепоче, горнеться до плеча своїм шаликом. – тримай! – простягає він їй калаша з патронами. за хвилину його потяг вирушає далі, до харкова, „щасливої дороги!” – каже мертвотним голосом тітка у матюгальник, „щоб тебе трахнув верблюд!” – весело відповідає він їй подумки, наминаючи великими шматками свого торта, і на душі йому радісно і спокійно, як ніколи до того, потяг відчайдушно тарабанить, набираючи швидкість, і першу автоматну чергу на київському вокзалі він вже не чує... яка ніжна у неї шкіра – думає він, засинаючи... і очі, схожі на вибух... він так і не побачив у новинах, як вона валила по всьому, що бачила – по траханих золочених люстрах, по плазмових панелях з рекламою „сили змін”, по міліціонерах і бомжах, по автівках на парковці за вікном і по годиннику з триклятими велетенськими стрілками... і на її схожих на вибух очах бриніли сльози. він майже ніколи не дивився новин, і тому не бачив, як, лишень у неї закінчилися патрони, її швидко скрутили, і довго, довго, довго гасили ногами по обличчю, намагаючись закрити ці очі, схожі на вибух. він так ніколи і не дізнався, яка на смак її рожева шкіра, наскільки гарячі краплини її поту, як вона вміє любити. | ||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/12513.html | ||||||||||||||||