2007-07-15 : Саме та : Дорога в один бік(ЧАСТИНА 2)
| Дорога в один бік(ЧАСТИНА 2)
Водій вкотре різко пригальмував. Пасажири рвучко нахилились, мов зібрались блювати. Ангел замовк. Він згадав останнього зі своїх підопічних. Чолов’яга любив курсувати містом напідпитку. Одного разу він збив 17-річну дівчину на пішохідному переході. І, цілий і неушкоджений, утік на своєму «ауді» з місця пригоди. Хлопчик морщив лоба, на його щоках окреслювалися вертикальні зморшки. Він не бачив ні скла, ні того, що за склом. А подумки вів напружений діалог з невидимим співрозмовником. - Хто ж тепер буде моїм ангелом-охоронцем? -Це питання поза моєю компетенцією. Та й ти не надто переймайся, якось воно буде. Лише підпишеш документ, що відмовляєшся надалі від моїх послуг, не маєш жодних претензій і д. п. Проста формальність для бюрократів у небесній канцелярії… Як же я вас усіх ненавиджу. І не треба мені доводити, що це лише нервовий зрив через постійну стресову ситуацію на роботі. Я тріпочу білосніжними перами на протязі, схиляю побожно голову, котрій анітрохи не вадить німб, я скачав до свого мобільного рінгтон сурем єрихонських і заставку з зображенням соляного стовпа. Я правильний ангел. Лише свою роботу ненавиджу. Я згадую. Ваш бруд і гріховність. Вашу гидь. Злочини. Все, про що ви читаєте і ніколи не читаєте у новинах, я бачу на власні очі. Бачу кожну усмішку і підслуховую всі розмови. Чую кожен крик і стогін на цій клятій планеті. Як ви умієте мучити одне одного. Відчуваю біль, страх кожного з вас. Помираю з кожним з вас знову і знову. У вашому розумінні я всемогутній і непереможний. Люди, ви мені заздрите, га? - Дивись. Ставиш отут підпис, зрозумів? - Ти усіх… прохав підписатися? - Звісно, такі правила. - То тебе бачило багато людей? І ніхто про це не розповів?! - Хлопчику… Невже ти розповіси комусь про нашу зустріч? Хлопець напружено думав. Голос у навушниках, що він його віднедавна чув замість музики, казав правду. Кому – чи батькам, чи ще комусь – ти розповіси, що твій mp-3 плеєр говорить до тебе? А тепер він не лише розмовляв. Той, хто сидів навпроти, простягав якийсь документ. -А що ти мені даси за те, що я тебе відпущу! - Ха! Ви, люди, мало не з пелюшок умієте торгуватись. Добре. Я дам тобі повну свободу. Вселенську мудрість. Божественну потугу інтелекту. Поглянь на себе, дитинко, - замкнений у шкаралупі цього жалюгідного, слабкого тіла, невже ти тепер щасливий? А знаєш, що буде далі? Хочеш побачити справжній світ, у якому ти живеш, країну, у якій тобі доведеться жити і – страшно подумати – старіти, батьків – такими як вони є? Хочеш побачити світ очима ангела? А щоб ти краще все відчув і зрозумів, дам тобі на цей час дорослу свідомість. Небожитель відчував садистську насолоду. Він знав, що зараз бачить і чує хлопчик. Звуки вибухів, біль від розриву тканин кулею, останні корчі умираючого з голоду, дикий жах людини, яку добиває ножем нападник, повільне конання від тортур, трепет кожного серця перед зупинкою – коли вічне небуття, наче удав, заковтує тебе у свою темну пащу. І справжню сутність того фіґового листка, що ним люди прикривають звірячу жорстокість і холодне користолюбство взаємин – любові. Хлопчика пронизував вселенський біль – пізнання. Мій звичайний робочий день. Рутина. Нараз він схилився, і міцно ухопивши хлопця за руку, мовив з притиском: -Ну що, ти ще хочеш бути людиною? Виростати, народжувати дітей? Жити і вмирати, як вони всі? Хлопець не міг говорити. Він лише заперечливо мотав головою і мукав, мов теля. З міцно заплющених очей пливли сльози. Людський рефлекс на біль. - Підпиши, бо будеш на це дивитися вічно!!! Зсудомлена, мов клешня рака, засмагла, з обкусаними нігтями, рука хлопчини, вивела на папері якусь закарлючку. З-під нігтів, затиснутих у невидимій далені небесного охоронця, виступила кров. -Зупиніться, водій! -Тільки-що була зупинка! - Зупиніться або віддайте гроші за проїзд!!! Маршрутка спинилася. З неї вийшли знервована розчервоніла жінка пенсійного віку і хлопчик. Жінка через три тижні помре від інсульту просто на вулиці. Вона про це ще не здогадується. Зараз, мов піґулку від болю в серці, смокче під язиком гіркий і праведний гнів на хамовитого і вайлуватого водія. А хлопчик буде жити. Бо, попри все, жити треба. Сподіватися на краще, виживати на мінімальну пенсію і допомогу з безробіття, бачити довкола напівповні склянки, щоб потім ґрунтовно присісти на них. Він довго проживе, відбудовуватиме власну країну, чи, принаймні, стимулюватиме економічний розвиток Батьківщини заробітчанською валютою з-за кордону. Чи виб’ється в люди, вибивши до ноги інших, що теж цього хотіли. Аякже. І столітній ювілей справить. Хлопчина спинився біля кіоску, купив паперовий пакет виноградного соку з соломинкою в комплекті. На сусідньому лотку проміння пражило розкладену свіжу пресу. Хлопчик знав, що повідомлення про жахливу аварію маршрутного таксі на розі двох вулиць міста, затопленого сонцем, з’явиться лише завтра. Водій і пасажири загинуть. Катастрофи – сенсаційна тема, що завжди приковує увагу читачів. ЇЇ не омине періодика. І ще там згорить один наївний дурник. Що й так був приречений. А хлопчик розповідатиме удома, як він чудом вцілів, за якісь декілька хвилин до аварії покинувши маршрутку. Виноградний сік у спекотний день видавався нектаром. Він ще не привчився ковтати рідину, і робив це дуже обережно. - Нарешті поживу як людина. Як довго я про це мріяв! К І Н Е Ц Ь | ||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/11721.html | ||||||||||||