Тимчасово… То певно мій острах зойкнув у нутрощах. Як перелякана собака, - серце, як скажений барабан… І мати, що живе нашими життями, і батько, розчавлений важелем наших невдач, вважаючий сенсом свого життя наше виховання. Чи це тому, що тепер вони дуже далеко?
І десь у грудях затріпотіло від спогаду, відбитку пам’яті, там де батько майструє свої чудернацькі кораблі. Мати казала, що він вирішив кожному з нас, - дітям та онукам залишити по кораблю. З тими подробицями, маленькими скарбничками на палубах, і навіть зі столиками і пивними келихами у трюмах, якщо зазирнути у маленьке віконце. Корабель зостанеться, а батько? Хіба я зможу без болю дивитися на те, що зроблено його руками, коли його не стане? Так і щемить та тимчасовість, і ті обрАзи, що були колись, здаються такими маленькими, незначними і навіть безглуздими…
Чому важче за все бути чуйними та уважними до самих близьких людей?! А було б достатньо одного маленького слова… Невже мені в горлі пересохне, якщо я скажу, що насправді відчуваю?! А батько збирає ті слова, як коштовності, і нагадує мені «Ось, пам’ятаєш, колись, у дев’яносто першому році, ти сказала, що завжди пишалася мною…». Декілька спогадів, які він завжди тримає напоготові, і в хвилини розчуленості виплескує на поверхню…
Я вражена своєю жорстокістю! Чому ті слова не пролазять у горлянку? Чи то якась пихатість? Чи то просто лінь душі моєї?
Та думка болюча вертається знову
У скронях пульсує –
Усе
Тимчасово…
Пробачте…
|
