Прокинувшись, мене накриває хвиля думок... Якби в руку могли врости нові лінії; якби втеча від пам"яті була можлива; якби слова "початок" і "кінець" не були однокореневими - то, хто його зна, може, і у нас все могло б скластися інакше.
"Не зважай на ці сни", - сказав ти вчора без краплі розуміння. Нічого дивного: це ж не тобі майже щоночі сняться тіні, що відриваючись від тіл, летять, гнані вітром, у невідомому напрямку; це ж не ти ясно бачиш перед собою душі, що лежать при дорозі розбитими кавунами; це ж не на тебе з того боку сну дивляться очі, що просять прощення, наче каліки вимолюють милостиню на вулиці..
Прокинувшись, стає моторошно і холодно. Чомусь від самотнього ліхтаря на вулиці, що проливає світло на мої обійми з темрявою, стає тепліше, ніж від твоєї присутності. Скрип від неступлених кроків поре сонну тишу, обриває хвилю. Стрілка годинника, що переступає межу вчорашнього, штовхає мене у вир щоденності: зі сну у реальність. І я не знаю що гірше...
|
