я сумую за небом. я так невимовно сумую.
починається день, виринаючи десь з небуття. та сідає на плечі тяжка невгамована туга. ми крокуємо вдвох цим до дідька прекрасним життям. я прошу, як шалена: - а ну, хоч на мить відчепися! дай розправити спину. два пагорби крила проб’ють. а вона – самовпевнено: - крилами мариш? до біса! ти народжена нести та йти. не літає верблюд. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/7715.html |