2005-01-11 : GreenRoom : Будні веселих піонєрів 8]

Жив та був собі піонєр Геннадій. Був він гарної вроди та поганої вдачі. Та він того не знав і тому радів життю щохвилини. Геннадій не вживав поганих слів, тому його карма була світла. І от одного чудового весняного дня всіх піонерів зігнали на суботнік. Суботнік – то таке гарне видовище, коли всі знаходяться у стані нірвани від того, що копають землю та метуть дорожки. І от перебуваючи в цьому чудовому стані, якого глюпенькі тібетські монахи прагнуть досягнути десятиріччями, наш Геннадій рив земельку і співав веселу пісеньку у стилі soviet-pop про свєтлоє будущєє. Докопавши ямку для майбутнього дерева, Геннадій зловив найвищу мить блаженства і під дією цієї магічної сили зробив непримусовий рух голови, що підняло її вгору і блакитні очі піонєра взірнули в небесну блакить. Гена стояв і палко дивився в небо. Він не міг відвести оченят, адже білі хмаринки та ясне сонечко такі гарні!!! І раптом... ЩО ЦЕ?! Що за краса, що за диво?.. На фоні блакитного неба одна за однією з довільною траєкторією польоту здіймалися маленькі прозорі цяточки! Вони були просто неперевершені! Яка краса!!! І головне – їх безліч! Вони навколо Геночки, навколо щойно виритої ямки, навколо нещодавно замученогго ним до смерті черв`ячка. Вони всюди!!! Тонка і раніма душа піонєра не могла стримати такого шаленого припливу емоцій і Геннадій з устрімльонним поглядом в небо що є сили закричав: - Кто ви, о прєкрасниє созданія? Что ви дєлаєтє на етой планєтє?! Після м`яко кажучи незвичної репліки піонєра на мить запанувала тиша. Випала лопата з рук старости класу Володимира, застиг на місці в дивній позі з віником однокласник Ніколай. Усі піонери подивилися на Гену. - Гєна, ето ти кому?.. – спитав Кирил Кредов, найнещасніший з піонєрів, який вживав в своїй мові погані слова і, мабуть, тому йому єдиному не вдавалось досягти состоянія нірвани від суботніка. - Ето я ім, бєлим точєчкам, коториє танцуют в воздухє! :_) Развє ви іх нє відітє? Прісмотрітєсь, друз`я моі. Оні – повсюду! Вже через півгодини на дошці повідомлень висіла об`ява про термінове політ. зібрання для розгляду справи геннадія Малочіннікова. Аудиторія була заповнена учнями 8-Д класу. Сонячне світло пробивалося крізь штори і світило на портрет Енгельса. Геннадій сидів на окремому стільці біля дошки обличчям до однокласників. Відкрились двері і до класу зайшли класний керівник, зав.виховної частини та директор школи. - Товарсчі! – розпочав директор. – Сєводня на суботнікє проізошло ужасноє собитіє. Одін із наших учєніков – Гєна Молочінніков – полностью вишев із ума, нарушая дісципліну, питался убєдіть нас в том, что якоби воздух наполнєн какімі-то точкамі! Етім он подвєрг сомнєнію труди вєлікіх совєцкіх історіков, гєографов і біологов! Гражданін Молочінніков проявіл свойо нєуваженіє к совєцкому народу. Сєводня он відіт бєлиє точєчкі, а завтра он прєдаст Родіну! Ми обязани наказать Гєннадія. Во імя правди, во імя совєцого народа, во імя товарісча Сталіна! Пролунали гучні аплодисменти. - Ми посовєсчалісь і прінялі слєдущєє рєшеніе: „Ісключіть Гєннадія Малочіннікова із комсомола і ізоліровать от общєства на 2 мєсяца”. Какіє будут вопроси і прєдложенія? - А что значіт „ізоліровать от общєства?” – запитав непонятливий Кирил Кредов. - Ізоліровать – значит помєстіть в псіхіатрічєскую больніцу, Кіріл! І нє задавай больше глупих вопросов! – роздратованим голосом відповіла класний керівник і зжала при цьому свої жовтуваті зуби. Тут підняв руку товариш Геннадія, сусід по дому, Остап Львокарчук. - Я вспомніл как когда-то ми шлі с Гєной домой і он спросіл скоро лі ми будєм в курсє гєомєтріі проходіть плоскості, а так же расположеніє точєк на плоскості. Тогда я нє прідал етому значєнія, но тєпєрь я понімаю, что Гєна давно винашивал етот коварний план. В связі с етім счітаю срок 2 мєсяца – недостаточним і прєдлагаю увєлічіть єго до полугода. Тут підняла руку сусідка по парті Гени і ледь стримуючись від сліз, навіть дещо істерично заявила: - А я нє хочу сідєть с нім за одной партой! Я боюсь. Он же нє прєдсказуєм. Он больной чєловєк і прєдатєль! Мнє стидно за то, ми с нім 3 года сідєлі вмєстє за одной партой. Мнє больно.. І поетому я счітаю, что будєт справєдліво, єслі Гєна Молочінніков больше нікогда нє вєрньотса в нашу славную школу ім. Павліка Морозова! Знову пролунав шквал аплодисментів, який невдовзі змінився на викрики з різних куточків класу по типу: „Правільно! Вон єго с нашего класа!”, „Позор!”, „Прєдатєль!” - Тіхо! – вгамував всіх директор. – Ми обязятєльно прімєм во вніманіє прєдложенія Остапа і Лєночкі. Может кто-то есчо хочєт висказаться? Та всі сиділи з задоволеними обличчями і говорити вже нікому не хотілось. Всі мріяли про ту мить, коли вони прийдуть додому і розкажуть батькам про сьогоднішнє собитіє і зібрання. А потім за столом вони будуть їсти вівсяне печення і обсуждати Геннадія Молочіннікова, що також в деяких моментах може призвести до стану нірвани. Аж раптом піднялася рука... Це була Світланка Добрянкіна, світловолоса невисока дівчинка з великим носом і маленькими очима. Вона несміливо піднялася і тремтячим ледь чутним голосом мовила: - А может... может всьо-такі нє надо?.. - і тут вона ще більше розвилювалася і почервоніла, - может нє надо ізоліровать?... - Что же ти прєдлагаєш, Свєта? – ізумльонно запитала класний керівник. - Может лучше будєт єго сжечь?.. Наступного дня буда чудова погода! Співали перші пташечки, солодкий аромат квітів наповнював повітря, на вулиці стояли щасливі піонєри, палало сонце і Геннадій..

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/4230.html