В моїй головi – вiдлуння чужих думок,
Вiбрацiя слiв, руйнацiя свiту. В моїй головi – сутiнки перших основ, Та навiть не пробуй мене зрозумiти. Я просто не хочу приймати тебе в собi, Я просто не хочу пускати сюди кого-небудь. Я вчора повiсив на дверях великi замки, Я бiльше нiколи не буду виходити з себе. Ти висушиш смуток i швидко розгониш тугу, Розвiєш, як попiл, туман омани за вiтром, Ти станеш Сонцем, i знову я оживу Зiгрiтий свiтлом, твоїм лагiдним свiтлом. І там, де вже вiчнiсть лежать снiги, В глибинi, де крига дзвенить на морозах лютих, Посерединi вiчної темноти Оживе щось давно забуте. Я забув, що так може бути. Оживе, i почне рости, І розпуститься теплим цвiтом. Знищить залишки пустоти, І я знову почну радiти Бiлим дням, кольоровим ночам, Океану життя, цьому свiту, Просто тому що є такий – я, І що ти – моя в цю хвилину. Але так не буває завжди, Я не буду тебе зупиняти. І коли ти захочеш пiти Стану знову повiльно вмирати. Зникне Сонце, i крига знов Вкриє серце моє надiйно. Я вiдчую – холоне кров, Умирає остання надiя. В моїй головi – вiдлуння чужих думок, Вiбрацiя слiв, руйнацiя свiту. В моїй головi – сутiнки перших основ. Нi. Я не дам себе зрозумiти. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/2087.html |