Волосся мшіє, льохом тягне з легень,
Очівний мерехт гасне ледве-поледве, Під сподом – пусто, загинаєшся, легіню… А з того – що? А з того – мало що. Ген – Ширяє чайка над горбистим Дніпром, Горлає когут на засміченім ґанку. Круг тебе – світло, лячно, солоно, гамірно, Пістряво, густо, гірко, бувай здоровий, Чи як вже вийде: вий, вдавай, що живий… Минають тижні, цвяшить вранішня мжиця, Маньчжурське небо наливається жиром Над житнім ринком. Не дивуєшся: звик. Що з того? Що? Масна завуглена лють Влипає в ніздрі, закорковує бронхи.. Збирай її, мов перли, себто – потроху, Йдучи світза.. (читай - туди, де наллють). Он - цвяшшя мжить, вітри хапають за карк, Важка зі сну - іржить жовнірська худоба.. Скресає лють – дрібна, добірна, недобра, Минає смерть – безпечна і нетривка. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/20391.html |