Гори мотлоха за моєю спиною:
весь час озираюся й борюся з бажанням їх розгрібати. Це, власне те, що ще вчора було мною, що сьогодні я вчуся лишати і забувати. Я так мало знаю про фото з моїм обличчям. Чи не менше за тих, хто "увічнився" поряд зі мною. Ми разом, мабуть , мріяли підійматися вище й вище, підпирати власною думкою власне небо над головою. Вже у когось згоріли "старі фотографії" та перспективи, Хтось, як я, має добрі згадки й бажання не повертатися. Хтось продовжує фото збирати, з собою, успішним, красивим, і таких, як і сам, фільмувати, знімати, вітати. Я так думаю нині: суспільна успішність і мій власний шлях - це такі ж різні речі, як фото художнє і папарацці. І якщо в мене є справжня доля - та доля настільки моя, що навряд чи у неї є час у своєму мотлоху розбиратися. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19840.html |