Впустити у себе чоловіка,
як впускаєш у себе вірш... Можливо не з першого прочитання, але згодом деякі рядки чеканиш, як стерва, як собака, що зірвалася з ланцюга, деякі шепочеш, немов просиш пробачення у берези за сік, обіймаєш інтонацією. Інші майже цілком ковтаєш, пручаючись сама собі; закидаєш назад голову. Впустити у себе чоловіка, як впускаєш у себе вірш, коли його образи стають променями чужих сонць, зубами чужих наречених; коли вони набухають в тобі, як грозові хмари, і ти бачиш автора, як людину-невидимку в струменях дощу. І він схиляється до твоєї закинутої голови, бере тебе за підборіддя так, що годі й розібрати, де ніжність, де сила, І... не стається нічого, що не вмістилося б в ледь чутне: «Впустила». |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19698.html |