2012-02-02 : Ivan Kulinski : література, яку ми пережили

у моєму дитинстві було дуже багато книжок. єдина кімната маминої крихітної, проте своєї, квартирки на вітряних горах виглядала як читальна зала, суміщена з роздягалкою. затишку додавало лише те, що меблі були куплені в різнобій, книжкові шафки й полиці не підходили одна до одної та власне й до книжок, тому в них стояли загалом тільки видання стандартного радянського формату 84Х108 1/32, всілякі безконечні зібрання добротно видрукуваних і перевірених отк добротних перевірених письменників. інші, неформатні, книги тіснилися стосами у проміжку між шафами, полицями і стелею. предметами літературно незастосовними у кімнатці були стіл, диван і крісло. вони навіть виглядали так, наче зайшли до нас на гостину і під вечір збиратимуться додому. втім, згодом книги накопичилися і на столі, а коли я підріс і розвалив старе розкладне крісло, вони слугували йому за ніжки. якщо точніше — я підклав під крісло повне зібрання толстого. читати його все одно неможливо. книжки оточували мене скрізь. на антресолях громадилися ящики з дитячими книжками, на холодильнику — поезія і довідкова література. вільною від них територією був лише туалет. щодо читання в туалеті моя мама мала інтелігентське упередження. пригадуючи ті часи, початок і середину дев’яностих, наші з мамою прогулянки києвом, які я любив найбільше в житті, мені не вдається виколупати з пам’яті бодай декілька днів поспіль, коли б жителі міста виглядали і поводилися радісно. кілька розрізнених моментів були, але були вони винятками. перший — референдум з приводу незалежності. я йду поруч з мамою на виборчу дільницю в дев’яносто третю школу. у одній моїй руці — український прапорець і повітряна кулька з рухівською символікою. другою рукою міцно тримаю мамину. на грудях у мене два значки — великий того ж-таки руху і маленький із прапором україни, якраз такий, які згодом почнуть носити народні депутати. в політиці я розумію зовсім мало, і тому мене просто розриває на шматки від радості. люди навколо теж схвильовані й веселі. у їхньому гомоні найчастішим словом є «тепер». схоже, ніхто з них, як і я, не думає, що дуже скоро «тепер» стане «тоді». другим радісним, і то незмінно, для києва часом, котрий до того ж щороку повторювався, був день міста. для художників та інших творчих інтелігентів, у тому числі і для моєї мами, це була нагода підзаробити, продаючи на андріївці сувеніри. найкраще пам’ятається мені той день києва, коли злива добряче підтопила поділ. ми з мамою стояли під кленом навпроти входу в андріївську церкву, обоє в босоніжках, і потік теплої каламутної води сягав нам кісточок, приємно лоскочучи між пальцями. дощ перемагав клен, листя якого обважніло і пропускало воду потужними струменями, тож прихисток був умовним — замість душу на наші голови просто неба ми мали декілька відкритих водопровідних кранів під кленом. як частенько навесні, попри зливу, було дуже сонячно, і вода виблискувала всіма можливими кольорами. здається, той дощ — один із найщасливіших спогадів мого дитинства. ми дивилися крізь листя на небо, на сонце, на воду, чекаючи, коли все це припиниться. прогулянки містом, на жаль, були не настільки частими, як мені б того хотілося. про школу розповідати не буду, ви й самі розумієте, що нічого веселого там не було. вдома ж мене оточували книги. в них можна було жити, знаходячи все, чого не було довкола. не скажу, що я так і робив. мені від початку якось важко було довіряти написаному, тобто занурюватися в літературний світ повністю, співпереживаючи героям. приблизно так само стосунки складалися і зі світом справжнім. але поза тим моє життя заразилося літературою від початку. мені взагалі здається, що моє покоління настільки схиблене на літературі саме тому, що в нашому дитинстві це була єдина річ, якій можна було вірити. гратися цілими днями у дворі, як наші батьки, інтелігентні діти не могли. річ навіть не в тому, що нам це забороняли — здебільшого, ні — але гратися просто не було де. дитячі майданчики були захоплені й розхуячені старшими дітьми, які цілком в ногу з часом пристосували їх для розпивання алкоголю, куріння дикої безпонтової коноплі, якою заростали узбіччя провулків і газони під балконами, трахання своїх густомальованих подружок, вправляння у вільній боротьбі та інших позакласних занять. пам’ятаю, декілька разів я таки виходив у двір, з кимось навіть потоваришував, і ми зробили пречудову халабуду в альтанці під будинком. увечері того ж дня старші прийшли на майданчик пити пиво і, вражені незвичайною і загалом неприємною їм дитячою працьовитістю, спалили халабуду разом із альтанкою. тож першою більш-менш надійною річчю у моєму дитинстві були книги. другою надійною річчю була земля, а точніше — велика її кількість у селі в моєї бабці. обійстя у бабці було велике, п’ятдесят соток, чималу частину з яких займала територія, що належала виключно мені: рів за городом, кущі дерези, акацієва посадка за хатою і величезний кущ бузку, посаджений прадідом ще до революції. бузок був центром моїх володінь, замковою горою, довкола якої я городив укріплення і виставляв чатові пости. під бузком було купа всякої потрібної всячини, яку скидали туди на «якщо пригодиться». старого зразка порожні газові балони, дірявий бідон для молока, габлі на бульбу, якими ніхто ніколи бульбу не копав, бо незручно, шматки високовольтних дротів і зогниле орало для плуга, корпус від великого двоконфорочного примуса… словом, справжні скарби. примус чомусь впирав мене найбільше. він здавався якимсь нетутешнім, я уявляв, наче це дослідницький космічний апарат, що впав у наш двір. але використовувати примус для гри я почав задовго до того, як прочитав про космос і побачив фото радянського місяцехода. прив’язавши до нього мотузок, я поволік примус по двору, створюючи жахливий шум. коли дорослі поприбігали дізнатися, що відбувається і чи спрямована ця акція конкретно проти курей, які, набачивши мене з таким дивним додатком, порозсідалися на паркані і низьких гілках горіха, я з гордістю повідомив: «це — моє кендечило». що таке кендечило, я їх не втаємничив. так, напевно, і почався мій особистий, якщо хочете, постмодернізм. зараз, працюючи у царині сучасного мистецтва, я часто бачу подібні ситуації. художники, намалювавши якусь чергову загадкову хуйню, називають її, приміром, «композиція №14», і, проходжаючи виставковою залою, ловлять кайф від кудкудакання мистецтвознавців. хай там що, а ми виросли, і вже одне це саме по собі — мистецтво. але чи виросли ми зі свого кендечила, чи просто — подовжили мотузок, щоб мати можливість тягати його за собою далі? гортаючи переважну більшість книжок сучасних молодих авторів, принаймні, із тих, що продаються, бодай не за гроші, а за спілкування в інтернеті, я бачу в них те ж саме, що відбувалося зі мною, у моєму світі, і побачене мені не подобається. гортати доводиться достатньо швидко — для того, щоб не залипнути у цьому культурному шпалерному клеї дев’яностих, звареному із господарського мила і розбовтаному дитячою лопаткою (тою самою, металевою з довгою дерев’яною ручкою). діти виросли, і тепер їхніми іграшками бавиться їхнє життя. чи можна когось у цьому звинуватити? очевидно, ні. вони лише добирають малюнок із існуючих і клеять на голі стіни свого світу. вдаючи, що це і є стиль і взагалі що це загалом нормальний бізнес, потрібно лише достатньо надійно приклеїти.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19546.html