2011-10-28 : Chinasky : Особливості серпневого світанку

Мені сниться її тепла оксамитова шкіра, тендітні неймовірної краси зап’ястя рук, руде волосся, очі, посмішка, чорна білизна. Зосередившись на чорній білизні, прокидаюсь, бо, ніде правди діти, я дуже чуттєвий до зворушливих еротичних сновидінь. В горлі зовсім пересохло, страшенно хочеться пити, але я лежу без жодних рухів ще деякий час і бездумно дивлюсь у напівпрочинене віконце свого намету. Коли ранкова ерекція сходить на ніц, потихеньку, неначе стара вмираюча рептилія, виповзаю на світ божий. По тому як сонце ще навіть не визирнуло над морем, вирішую сам для себе, що зараз приблизно о пів на п’яту. Узбережжя здається вимерло. Усі ще занурюються у свої кольорові або чорно-білі сни, бо через кілька годин стане спекотно, стане нестерпно спекотно і вранішні сновидіння швидко згортатимуться, як вулична торгівля увечері. В моєму напрямку прямує якийсь привид з наплічником за спиною. Трохи згодом я впізнаю дядю Мішу. - Привіт, старий, - вітається дядя Міша. – Маєш щось закурити? Я лізу назад до намету і довго риюсь в різному непотребі: каремати, порожні пластикові пляшки, ліхтарі, ковдри, консерви і ще до біса порожніх пластикових пляшок. Нарешті знаходжу бажаний ніштяк. Дві цигарки з фільтром. - Останні, - кажу. – Може пройдемось, купимо пару пачок? Ми закурюєм і повільно рушаємо до татарських дерев’яних забудов. Вони тимчасові, сезонні, споруджені хаотично на скору руку, але там можна придбати все що завгодно, можливо навіть гранати РГД-5. Ми йдемо мовчки. Море в такий ранній час зовсім спокійне. Довгими літніми днями, сидячи на одному й тому ж камені, дивлячись на цю безкінечну стихію, а насправді зазираючи до себе всередину у найтемніші кутики свого єства, я теж став спокійним. Я сидів на своєму камені і наче баклан або чайка відсторонено спостерігав за чарівними парами, які купались, співали веселих пісень, кохалися, курили маріхуану, пили вино, дарували один одному посмішки і номери мобільних телефонів. Я сидів на своєму камені і думав: як ахуєнно вони виглядають разом, вони усі і окремо взяті, просто чудові, у них будуть чарівні діти, головне, щоб вони довіряли одне одному і все буде гаразд. Можливо вони навіть помруть в один і той же день, але то буде ще не скоро. Головне, щоб вони не закривались і завжди були відвертими. Так я думав, сидячи на своєму камені і бажав про себе щастя усім закоханим. Ми придбали три пачки червоної «Прими» і пачку «Ялти». - Ходімо в гори, знайдемо гарний краєвид, впадемо в тінь під деревом і скуштуємо міцної чачі, - запропонував дядя Міша. Я не заперечував. Ми зійшли на величезне просторе плато і розпочали пошуки місця для ранкового причищення. Поодинокі дерева, що траплялись нам на очі, були суворі і аскетичні. Дядя Міша нафантазував собі саме такий вид з вікна офісу, в якому він працюватиме найближчим часом. Спочатку напевно все було би чітко, роздумував він, типу екзотика, субтропіки там, Чорне море і все таке. Але через деякий час, здається, мені неодмінно в голову спала б думка, що на такому дереві добре би було повіситись. Жодної залізобетонної конструкції, жодної пивнички або кав’ярні, пояснив дядя Міша. Під одним з таких дерев ми і впали. Знаєш, дядя Міша, кажу, я не розумію одного. Навіщо вона забрала мою бандану? Мою темно-зелену хустинку, яку сама ж і подарувала мені два літа тому. Я ж бачив, як вона відверто і щиро раділа, коли зав’язувала цю стареньку ганчірку на моїй голові. І що з того, знизав плечима дядя Міша, я намагаюсь тебе зрозуміти, старий, але не можу впіймати суть твоєї розпуки. На, тримай пляшку і не переймайся. Ліпше дарувати, ніж отримувати. Зрештою, що я намагався йому пояснити? І навіщо? Взагалі-то, коли люди можуть розповісти одне одному дуже багато, вони як правило мовчать. Краще медитувати під цими аскетичними кримськими деревами, жувати теплі серпневі яблука і виноград, пити чачу, відхаркувати кров’ю свою асоціальність, свою невпевненість, свої духовні практики, нічні бійки, зламані ключиці і фінансову неспроможність. Темно-зелена хустинка все ще висить, злегка погойдуючись на гілках невисоких аскетичних кримських дерев. Добре, що у кожного з нас всередині є гострий мисливський ніж, нитки і циганська голка. Все решта – елементарна життєва хірургія. Сонце непомітно зійшло над морем. Я роблю великий ковток із пластикової пляшки, заплющую очі і поступово провалююсь в її теплу оксамитову шкіру, тендітні неймовірної краси зап’ястя рук, руде волосся, посмішку, чорну білизну – як же без неї, без чорної білизни, чую, як дядя Міша чиркає сірниками, прикурюючи папіросу «Ялта», і думаю, що треба неодмінно запам’ятати цей світанок, можливо один із найщасливіших світанків у моєму житті, бо зовсім скоро все буде інакше, бо всі ми колись таки перетинаємо свій власний Рубікон, щоби вже не озираючись, прямувати до наступного.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/otstoy/19314.html