2011-05-26 : Байкот : Літній маразм

Мої чергові 2(два) вихідні… Сьогодні вже другий з двох чергових. Вранці довго прокидалася, - після вчорашнього болить голова. Попросила ввечері Дідка, щоб розбудив о восьмій ранку. Вирішила прогулятися. Особливо не переймалася зовнішнім виглядом, як я це роблю зазвичай. Залишила, для всіх бажаючих подивитися на мене, свій натуральний, природний вигляд. Одяг – він завжди рятує ситуацію(в моєму випадку) – коротка спідничка і топік. На ноги – босоніжки. А в тім…Скоріше не одяг, – моє тіло. Моє тіло… Іноді мені здається, що воно створене кимсь за моїм бажанням і вказівками. Ніби я сама його замовляла. Нічого не хочу змінювати. Досконалість неперевершена. Все бездоганно і відповідає моєму смаку. Літо. Вийшла з дому. Гуляла по містечку години зо дві. Зустріла кількох своїх знайомих. Розмови типу: «Привіт – привіт. Порядок – нормально. Що – вже? Швидко. А воно все швидко. Так. Довго чекали. Чекати – довго. А те чого чекаєш завжди швидко». Зі знайомими чоловіками з нападами харазмату, опісля амурних фіаско, намагалася не спілкуватися взагалі…Тупо, але це – загальна норма сучасного етикету. Мені не бракує спілкування. Воно мене обтяжує. Примусова потреба… Пригадую своє дитинство. Що за дурість сказати дитині про її винятковість? Унікальність… Перевіряти, тестувати. Вимагати. Діти індиго. Я – одна з них. Принаймі так мені говорили… Можливо більшість людей просто не вирізняються нічим для подібного диференціювання. З середньостатистичними здібностями… Коли з’являються люди відмінні інтелектом чи здатністю оцінувати реальність незалежно від загально-усталених норм, їх відразу причисляють до унікумів, або ненормальних. Хоча їхня унікальність від них самих не залежить. Повна дурість. Дитинство закінчилося і індиговість розчинилася, як цукор в каві, залишивши непорозуміння і невизначеність. Живу та і все…головне отримувати по максимуму від життя. Побільше позитивних емоцій і комфорту… і любити себе в першу чергу. Купила продуктів на декілька днів. Все, як завжди. Ніби все. Дуже жарко. Спека-а-а-а-а… Прийшла додому… Втомилася. Спітніла всюди до мокрого… Весь одяг просякнутий потом, включно зі спіднім. Спіднє…Я так називаю свою кольорову білизну. Настрій нейтральний. Про нього продовжую намагатися не думати. Моя кімната. Виявляється, поки я десь ходила, згорів вентилятор. Мабуть коротке замикання. Добре, що пожежі не сталося. Цього мені тільки й не вистачало… Тепер в кімнаті взагалі нестерпно. Пічка… Скинула спідничку. Топік і трусики були мокрими від поту. Перевдяглася в чисте і сухе. Трусики – чорні. Чому не роззулася? Взула й забула. Майже, як в рекламі. Але в моєму випадку взуття тут ні до чого. Зняла один босоніжок – правий. Не знаю… не можу про нього не думати. Не допомагає нічого. Нічого не хочу. Нічого. Лівий знімати не буду. Так. Ляжу і буду лежати напіводягнена і наполовину роззута. Буду просто валятися на ліжку. Отак в трусиках і одному босоніжку. Буду думати. Відпочивати. Спека-а-а-а-а… Візьму ще з холодильника пляшку з мінералкою. Буду лежати аж поки не стечу потом і не скисну… Думати. Скоріше це нагадує розмову з самою собою… Маю піти у відпустку. Повинна це зробити. Заслужену чесною працею відпустку. Але, як завжди… На жаль, на превеликий жаль, треба чекати до кінця серпня. Так складаються обставини… Хтось хворіє, народжується, помирає, одружується…. А я повинна від цього мати клопіт… Не на мою користь. Я звикла. Потім вже розслаблюсь. Відпочині від всіх неприємностей життя свого буденного. Намагатимуся це робити. Тепер марно себе заспокоювати. Навіть не хочу писати оці рядки, хоча заприсяглася сама собі, щомісяця записувати найцікавіше із свого життя. Не цікаве, а найцікавіше. Цікаве повторюється. Найцікавіше трапляється доволі рідко. Думки, несказані слова комусь теж. Я можу мати безліч думок, але свідомо лише одну, потім ще одну… Черговість невідворотна і обов’язкова. Одночасно – безліч… я так хочу. І одночасно прожити безліч життів, і хоча б одну довгу мить бути безсмертною. Все по колу чи по спіралі? Комусь по колу, а для когось по спіралі. Та все одно навколо нуля. Спека-а-а-а-а… Неможлива спека. Справа в тому, що мені це все починає подобатися. Спека керує мною. Звичайне підвищення температури повітря. Я ловлю себе на думці і це дійсно… Про що я? Ага. Якщо по спіралі, то спочатку від нуля, а якщо по колу, то завжди навколо нуля. По спіралі є можливість віддалитися від нульової відмітки на невизначену відстань. Спека-а-а-а-а-а-а… може це все моє божевілля? Ні. Це – неможлива спека, якої я не хочу позбутися. Мені зручно так. Скоро мені набридне думати. Важко думати в таку спеку. Періодично піднімаю себе з ліжка, щоб випити води. Вода в пластиковій пляшці (об’єм 3(три)) валяється під ліжком. Дістаю її, відкручую кришечку, п’ю. Напившись теплої води, яка не втамовує спрагу, а тільки заповнює шлунок, закручую кришечку на горлечко пляшки. Випускаю пляшку з рук. Вона падає на підлогу і знову закочується під ліжко. Ця процедура повторилася вже 4(чотири) рази. Більше не буду. Не буду підніматися з ліжка аж поки не захочу сильно в туалет або набридне лежати і думати, або ж… почне вечоріти і спека зникатиме. Пити воду не буду. Цікаво скільки так зможу витримати. Вода побувши всередині мого організму випаровується через пори шкіри в повітря, охолоджуючи моє тіло. Моє все по колу. Віднедавна почала так вважати. Коло… І Він теж тепер буденність. Він поїхав від мене, але обіцяв забрати звідси тільки-но влаштується на новому місці. Брехав. Збрехав… Він мені говорив, що коло – це ідеальний багатокутник. Мабуть так воно і є. Ходжу з кутка в куток припнута до нуля необхідністю забезпечувати собі комфорт для тіла і душі. Хоча це все далеко не комфорт. Скоріше спроби і намагання. Чим далі від нуля, тим більше кутів. Прямо-пропорційна залежність – гострих менше і більше тупих. Чим ширше ”коло”, тим більше кутів і вони тупіші. Мої намагання досягти рівного і стабільного життя – це виявляється спроба ідеалізувати ‘’тупокутне коло’’…

Оригинал текста - http://teplovoz.com/otstoy/18961.html