Жодне з тисяч питань ще тоді не стояло гостро.
Поки все навкруги нам здавалося тільки грою. Ти посипав пилком мої ноги й забрав на острів. Там жили ми в дуплі баобаба. Було нас двоє. Крім великого білого хаскі… Пам’ятаєш, про що я? Я пошила тобі одіяло із листя коли. Ми вживали небесну вату й жували хвою. Ти просив мене не зачиняти вікно. Ніколи. Ти просив мене не прикривати лице рукою. Не носити ні грим, ані шори… Пам’ятаєш, про що я? І нічого-нічого-нічого… Незримий витвір. Просто треба заплющити очі – і ми – герої. Там, на острові, все було просто, і все було вітром. І твій батько не пив, не була моя мати злою. Все з Любові було в тому світі… Пам’ятаєш, про що я? А тепер ти прийшов і побачив старезні очі. По поличкам життя і спідницю зі строгим кроєм. Ти питаєш: «Ну хто тобі, люба, отак наврочив?» Ти смієшся. Даєш мені драп, забираєш Моема. Я вже виросла. І не хочу… Розумієш, про що я? |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18919.html |