2010-11-26 : олейна : час

Наш час роблять не годинники, не схід-захід сонця, не річні обертання Землі. Наш час кує наповненість життя особистими відчуттями, змінами, подіями. Та коли він зупинився, коли подій більше нема, тоді не життя вже грає людиною, що грає на гітарі. Тоді невдоволена відсутністю колишнього життя людина сама силоміць рухає його уперед. А воно застрягло, як старий дитячий візок на вибоїні. Гру - скінчено. Картинка застигає, застигає, застигає, гусне й врешті зупиняється… Ранок. Обличчя будинків крізь вікна розквітають обличчями тих, кому більше не хочеться спати. Бо вони вже давно не валилися з ніг від утоми. Бо скоро сон стане таким довгим, аж страшно робиться від слова "вічність". Шоста. Вони вже давно на посту – заглиблені й зосереджені. Їх вітає порожня ранково-сіра вулиця. Назустріч їй вони розкрили фіранки й відчинили кватирки. І жадібно чекають подій: перехожого, собачого весілля, котячого ґвалту, бомжів, бійки, ДТП – чого-небудь, що сколихнуло б їх внутрішню тишу й вкарбувалося сильніше за війну, похорон Сталіна, першого космонавта, затрималося у пам’яті хоч би до заходу сонця! Перші промені. На дитячих монументально-світлих обличчях чекання. У зморшках губиться безгучний крик: «Хай трапиться що-небудь! Я хочу це бачити! Я хочу у цьому бути!!!» Але щоб бути у цьому, жити, треба сил, багато сил, як ні - залишається бути свідком. Найвдячнішим свідком чужих подій, чужого простору, чужого часу, чужого життя. Свідком, який настільки повірив у свою відстороненість, що йому вже байдуже, де саме змінюється картинка – в екрані вікна чи в екрані телевізора. Кармеліта чи молода сусідка Люсенька, Санта-Барбара чи розлучення Демидюків – усе те явища одного порядку. Чужого порядку. Привітайтеся з ними, коли-небудь, коли вони проводжають вас цікавими поглядом вздовж подвір’я. Просто озирніться й привітайтеся – по-доброму, з посмішкою, як людина до людини. За вікном від вас сахнуться, мов від примари. Вони звикли самі бачити усе. Вони відвикли, що хтось зважає на них: - Мам, помовч будь-ласка, я ж зараз не з тобою розмовляю! - Ба, не лізь, ти вже своє віджила! - І чого вам, пенсіонерам, не йметься? Живіть собі, радійте! А ви? До всього вам діло! - Діди, баста, відвоювалися! Ваш час скінчився. А й правда, нема більше часу - став. І дороги стали коротші: вся путь - від ліжка й до вікна, вся прогулянка – сходами униз та коло по дворі, вся пригода – екран перед тебе, чи то реальний , чи то електронний. Це не породжує емоцій. Для цього не треба часу. Можна ще книжку почитати, чи спитати у когось: як твої справи, що нового у світі? Та чи відповість? Не варт і питати. А пригадується: ще років з 10 тому хіба було так? Десь бралися сили доводити, що ти – не старий, а досвідченіший, мудріший, а тому й горластіший від усіх. Настирливості й всюдисутності заздрили міліціонери, «чуйці» й «нюху» - собаки на митниці. І жоден юрист не міг би довести, що ти й твої діти не мають права на те, на що ти накинув оком. І жодні діти не могли довести, що їм не треба те, що ти відвоював для них у цілого світу А зараз… Мудра безсила обмежила прагнення, чуття, рухи, навіть сни. Щоб продовжувати бути далі, ти, як дерево, економиш соки й добровільно втрачаєш гілки - голос, слух, сили, розум, волю. Тиша обснувала таким щільним павутинням, що залишається тільки мовчечки визирати на світ крізь шпарини білої, аж сивої, своєї самоти. Й дивитися, й не розуміти, й перебирати чотки збляклих улюблених спогадів, і рахувати, створюючи власний час : Трава, річка, мама, цукерка, школа… Один день, другий день, третій… Один рік, другий, вісімдесятий… Дев’яносто років на землі. Дев'яносто. От саме сьогодні - твій ювілей, з яким тебе вітає порожня і сіра ранкова вулиця.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18435.html