Тепловоз logo ТЕПЛОВОЗ.COM


2010-02-11 : олейна : ЗА ТИШУ І СПОКІЙ У СВІТІ


Біжу з роботи, й раз-у-раз викликаю з мобільного Ба – довгі, довгі гудки і єхидне «біп». Мовляв: зв'язок перервано, відповіді нема, ввімкнути автодозвон?
«Ба, ну чому ж ти не береш мобілку?!» – думаю мало не з відчаєм, плюю на кульгавий тролейбус під носом, на правила дорожнього руху, кидаюсь навперейми маршрутці.
На бігу набираю вже не мобільний, а міський номер: не чути його сигнали – не чути рев Ніагари. Хай би зайнято, хай би будь-що, тільки не ця невідповідь…

Поки їде маршрутка, прокручую подумки сьогоднішній ранок. Моя 82-літня Ба була блідуватою, з синіми вустами й червоними плямами на щоках, дихала голосно й переривчасто. Ясно: різке потепління після різкого похолодання – і в неї підскочив тиск. 220 на 120 – не для нервових.
На питання, «як ти?» сказала, відводячи великі спокійно-ясні сині очі й відхекуючись:
- Нормально… А що?.. Нормально,.. правда...
- Давай я викличу лікаря? Ти тиск міряла?
- Не нада. Чуть піднявся – то нічо, я осьо – таблєточку… Не нада, нашо мені той лікар?
Я не стала сперечатися, ще подумки пофілософствувала:" І дійсно? Нащо? Кожен має право жити і право помирати так, як хоче він сам. Вона хоче - серед своїх, і без лікарів"

Загалом, вона молодчина, моя Ба: в свої роки завжди при ділі, ніколи не жаліється, все переносить мовчки, з терпінням, якому я в свої 30 просто заздрю. Таке враження, що всередині неї оселилася тиша – велична, світла, незбагненна, то блакитно-прохолодна, ввічлива й нерозуміюча, то перламутрово-рожева, уважна, доброзичлива.
Хоча я знаю, яка моя Ба може бути гнівна. О, вона спалахує раптово, виговорюється за 5 хвилин, каже речі прямі й жорстокі, часто несправедливі й неконкретні, хоч і підкріплені фактами й обрАзами з далекого минулого! Та це так рідко, що й оці спалахи тануть у її внутрішній тиші.
Краще б вона розмовляла частіше, казала б, що їй треба, що болить, чим можна… Невже ж?..

"Не накручуй себе" - наказую собі, але відчуваю, що навернулися сльози: цілий день не можу додзвонитися додому. Хотіла попередити, що забула ключі, тож десь о дев’ятнадцятій постукаю у вікно – хай відкриє мені. А тепер що? А як уже ніхто не відкриє ? А я навіть у під’їзд з його довбаними залізними дверми потрапити не можу!

- Зупиніть. Ось тут. Візьміть. Дякую. – тицяю гроші, хряскаю дверима й біжу з сяючого вогнями зимового перехрестя, знов-таки забуваючи про правила, до свого провулку.
Хоч би під’їзд був відчиненим, хоч би хтось із сусідів –чоловіків був удома, щоб допомогти з замком! Хоч би все було добре …

На нашому поверсі світяться тільки два вікна: наша з Ба кухня - жовтим, від лампи, і наша зала - блакитним, від телевізора. І більше ні в кого. Ще раз, підбігаючи, дзвоню Ба – тиша.
О Господи! Дякувати, хоч під’їзд прочинений: сильний поривчастий вітер смикає туди й сюди важчезні двері – тільки б устигнути й застрибнути, поки він їх не захряснув!
Встигла!
У, як темно в під’їзді! Темно, смердить ацетоном, й ні звуку – тільки кричить наш з Ба телевізор – аж надвір чути.
Бба-бах!!!
Маленький вибух – ці замкнені двері. Від цього звуку аж глухну й стовбенію на кілька секунд. Перевівши подих, притискаю мобілку – присвітити на сходах – їх тільки 5, але в темряві то ціла Аравійська пустеля. О, яке не яке, а світло!
Йду вперед, перечіпаюсь об перший східець, підбираю сумку й раптом розумію: я тут не одна. Чую позад себе, зі східців до підвалу, шурхіт й не виовлені, а видихнені, тому майже беззвучні, слова: «Гля, у козы – мобила. Надо прощупать. Ты – до двери, а я – к ней».
Озираюсь, проте не бачу нічого, окрім блакитної плями власного мобільного. Не бачу, але чую…

Майже миттєво злітаю до власних дверей, лізу в сумку по ключ – тьфу! – ключі ж забула удома! Тисну дзвінок раз і вдруге – раптом з Ба все добре й вона почує, й тоді…
О ні! Ідіотка! Хай краще не відкриває!
Кидаю дзвонити. Відштовхнувши когось від себе плечем, несусь на другий поверх, дзвоню й грюкаю в усі двері підряд. Та почуйте ж!
- Хто?
Озивається лінивий голос нового сусіда, і ті, з підвалу, відступають, навіть не встигаю їх роздивитися; напевне, обнюхані підлітки.
- Ваша сусідка… Знизу… Альона, яка з баб-Танею. Відкрийте. Будь-ласка.
- Ну? – відкриваються двері. – Здрасті.
- Добрий… вечір. Вибачте. Не можу знайти ключі, а там якісь… І бабуся не відкриває: я дзвонила, дзвонила…
- Ясно, – позіхає сусід, бере ліхтар, якийсь ціпок, натягає куртку. – Ти шукай, а я зараз проведу.
- Угу, – нащось покірно шукаю ключі яких, напевно ж, я ж про це знаю, нема у моїй сумці, підвожу на сусіда очі.
Унизу риплять, відчиняючись, а потім бахкають двері під’їзду - то втекли мої нападники.
- О, путь свободен! - радіє сусіда, й радить. - Шо, ключів нема? Ти в карманах пошукай. Дивилась?
- Ні. Зараз… – лізу по кишенях і уявляю, як за кілька хвилин подумки лаятиме мене сусіда, який вирішив виявити благородство, й так вляпався: спочатку вестиме мене вниз, потім стукатиме мені в двері, потім їх ламатиме, а потім… О Господи!
"Що це, Господи? - мацаю під підкладкою - Невже ...ключі?"
- Ну, півділа єсть. Знайшла, – вкотре замість мене радіє той оптиміст – Пішли?

Спускаємося. Уповільнюю ходу. Як хочеться спинитися, учепитися за рукав сусідової куртки, сісти на брудні сходи й заплакати від безвиході! Що мене там чекає у квартирі, де палає в двох кімнатах світло, де кричить телевізор, де зранку не підходить до телефону бабуся? Хочеться, але ж…
- Ну, відкривай? – утомлений власним благородством сусіда рветься додому.
- Зараз-зараз, хвилиночку. Почекаєте? Будь-ласка, Олежику… – раптом згадую навіть його імя і одночасно із цим потрапляю в замкову шпарину, провертаю замок і, ледь прочинивши двері, поки не пішов сусіда кричу щосили всередину до Ба:
– Бабуля! Я вдо-ома! Ти як? – і завмираю в очікуванні. – Ба?

Зі мною завмирає і сусіда.
Тиша. Тиша… Ти-ша…
І мій сірий кіт вибіг, сів мовчки на порозі – блискає очима і мовчки береже тишу. Невже?...

- Хто там? То ти, Альоночка?
- Ба?! – полегшено рвуся вперед, та пригадую й зупиняюся. – Дякую, Олежику. Зайдете?
- Та нє. Слава Богу, шо все путьом. Пока.
- Добраніч… дякую. Ба, це я, Альона. Як ти там?
- Я? Нормально. - гукає вона, очевидно, підводячись з А шо? Я оце слухаю - щось шарудить. А тоді чую – двері віддкрилися. Думаю: ти, чи не ти?… Я оно встрічать тебе вийшла. З котиком. Бачиш?
- Бачу…

Я ледве не сідаю, падаю спиною на двері, вони причиняються й допомагають встояти. Мені назустріч, трошки човгаючи, йде моя синьоока Ба у супроводі своєї непорушної величної тиші.
- Ти чогось пізно сьогодні. Щось сталося?
- Та ні… Ключі ніяк... Не могла знайти…
- То ти б подзвонила мені. Або у двері б постукала – я б тобі відкрила.
- Ага, - ледве вимовляю після довгої паузи. - Я так і робитиму… Ти спала сьогодні?
- Ні.
- Ніхто тобі не дзвонив?
- Ніхто. Навіть кума.
- Дивно... Ти точно в порядку?
- Да. Шо мені зробиться. Роздівайся. Я тобі там картошечки зварила. Поки не захолонула. Іди, їж.
- Спасибі. Я зараз, тільки вмиюся – тікаю до ванної, бо Ба не зрозуміє, чого я плачу, чому дратуюсь. То й не повинна бачити мене такою.

Вона ж неквапно повертається до кімнати, вмикає звук телевізора… Та чи чує вона щось окрім своєї величної тиші? Тиші, яку береже в собі заради… загального спокою.



Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/17311.html