коли, раптом, випаде перший сніг,
і я не зможу знайти дорогу до тебе, блукаючи маленькими вуличками, плутаючи перехрестя і провулки… випадково натраплю на одинокого скрипаля, який стоятиме під лапатим снігом і гратиме мелодію, під яку минулого року ми танцювали у старому Львові. (він нагадував тобі Прагу…) запізнілі перехожі жбурлятимуть йому якісь монети. а позаду скрипаля, на велетенському неоновому екрані буде блимати безглуздий напис: «Ліля, я тебе кохаю!», змінюючись на, не менш, безглузду рекламу… (якась невідома Ліля, мабуть, буде в захопленні від цього «освідчення»…) я зупинюся біля скрипаля. буду стояти і згадувати наш Львів (він так нагадував тобі Прагу), невеличке гуцульське село і те спекотне літо… літо несамовитого кохання… …ми сидимо на даху старої бабусиної хатинки, ти пригощаєш мене чарівним бабусиним зіллям. воно несамовито пахне якимись чудернацькими травами, медом, полином і м’ятою… відчуваю й дозараз цей присмак. ніби вчора все це було… а, ніби, взагалі, це був сон... а вже сьогодні, під незатишним і жорстоким снігом, слухаю одинокого скрипаля, в надії знайти дорогу до тебе… |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/16840.html |