2009-11-09 : олейна : Був собі пес

... Пригадати, як він тут опинився, псові заважав страх: темрява, ліхтарі, крики, потім гойдання і хлюпіт води, потім його, тремтячого й безсилого, викидають з мішка (він ледве вибрався із зимної води на землю!)... Тож, не чекаючи на вчорашнього господаря, підібгавши хвіст, він десь мчав чимдуж, забився під якийсь навіс і чекає: знайдуть? ні? А що, власне, вчора сталося такого? Він бавився з курчам: кумедне, жовте, стрибало перед будою та дзьобало з миски. Ну, потирсав його носом, ну торкнув лапою, ну злегка куснув, щоб жвавіше бігло – й усе. А незрозумілі зойки типу: ”Казала, дурню старий, потопи! Цуценята курей передушать! А ти?! Вимахало – вовцюга вовцюгою! Дарма що й року нема! Еххх!!!”, биття віником і несподівана пригода... Чому? Защо? Навіщо? Пес до ранку облизував носа, поклавши голову на лапи й, якби не боявся, заскавулів би на далекий, жовтий, такий смачний на вигляд місяць. Незчувся як заснув. А прокинувшись, роздивився: такий собі будиночок на сваях-стовпцях, парканчик, город. Тихо. Нікого. Пес рушив на пошуки їжі, якою, власне, не пахло. Знайшов шкаралупу від яйця – з’їв, скоринку сухого хліба - проковтнув, купу-гноярку – погрібся, пошукав, похрумав хробачню. Навіть мишу зловив. Он і копанка є – можна воду пити. Ще й зловити повільну осінню жабу – сяка-така їжа. Нічого, проб’ємося. Повернувся під будиночок і заснув. ... Чи довго у неї під дачею жив той пес – невідомо. Жінка приїхала після відрядження на вихідні відпочити, якщо так можна сказати, на городі – а її туди несподівано не пустили! Великий жовтий пес, настовбурчивши хутро, розставивши лапу, нагнув голову й гарчить. Перегородив доріжку – жаско. Вона розгублено покинула замок на хвіртці: йти далі чи ні? Та щось у тому голосі страшного на вигляд собацюри було таке стривожене, дитяче... -Анумо сюди, дурнику. Іди-іди. Фью-фью-фью. Я тобі хліба... Вона ламала свіжий хліб, а пес підбирав, облизувався, зазирав у вічі й більше не гарчав. Ішов до самого будиночку за нею, метляв хвостом, лягав на черево й підповзав під ноги – лагідно, зворушливо, мовляв, не жени! І вона не прогнала. Хай живе. Хліб їсть, кашу, мабуть, теж їсть – хай живе. ... Пес нарешті відчув себе вдома: годують, пестять. І ніяких тобі дурних курчат! А як і насварять – он ганчірку десь затягнув, віника погриз чи закопав під деревом поцуплену крадькома пантофлю – то й так, більше для годиться. Він відробить: старанний пес ганяв котів, не пускав сусідів, навіть побився із чужим собакою, що був загарчав на жінку. А як ішла по воду чи рибалити – охороняв: жодна людина не підійде, побоїться. Спав на веранді, оббріхуючи нічні шерехи, віддалені кроки невідомої звірини та людей. Жив на городі. Їв що дадуть. І радів життю . ... Це ж треба, думала жінка, неждано-негадано – а хтось так мене любить! По-дитячому щиро, захоплено, самовіддано. Вона й не чекала такого, не слала замовлень до небесної канцелярії. Навіть до собак була завжди байдужа й віддавала перевагу котам – свавільним хатнім господарям. І тут – на тобі, яка дивна знахідка! Ще б навчити цього дурника не кидатися із лютим виглядом на сусідів. Це вона та він знають, що злості на вкусити чи порвати в нього не стає. А люди можуть і злякатися й вдарити спересердя. Як би його навчити слухатися команд?.. Що там: фу, лежати,апорт, лапу?.. От і видно з усього, що вона не собачниця. Вперше жінка замислилася про те, що слід перебиратися з квартири на п’ятому поверсі до будиночку із садом. Маленького, десь у передмісті. Там було б місце і їй і собаці. Ну а зараз доведеться його, мабуть, покинути на після вихідних. Або... А чому б і не забрати його до міста з собою? Сходити до ветеринара, купити нашийника... Красива, розумна тварина, хоч і дворняга. - Фью-у! Ходи зі мною рибу ловити, дурнику. Іди-іди, - й вийшли обоє. ... Раптом хазяйка десь поділася. Він точно пам’ятав, як покинув її на мості, там де й завжди – хай ловить собі рибу, поки він побігає гайком, пошукає щось. А повернувшись – не знайшов її на звичному місці. Де ти? Де ти? – заговорив він промовистим лаєм, аж з очеретів випурхнули качки. Де? – опустивши носа, пішов шукати по сліду. Та слід губився, перетинався з чиїмись чужими. Пес завив і, полишивши пошуки, гайнув додому, забився під веранду й стиха гарчав: хазяйка зникла, а серце відчувало лихо. ...Кльову не було. Жінка зібрала вудку й постерігла, що собаки нема коло мосту. “Мабуть, чекає вдома”, - подумала вона й теж пішла. Та її спинила Іванівна, місцевий квіткар-любитель. Зазвала до себе, дала якихось цибулин рідкісних тюльпанів, нагадала, щоб викопала жоржини. Погомоніли, попили чаю, пригостилися наливкою. Потім син Іванівни – ровесник жінки, прямий і простий як рейка здоровило, що недавно розлучився з дружиною, визвався її провести. Заразом прихопив і лопату – допомогти вкопати стовпці під тепличку. Вони йшли доріжкою й розмовляли, жартували. “А він навіть нічого, хоч і простецький, - думала жінка. – Може, саме час почати жити простіше? Легше? От хоча б із ним. Без інтелектуальних витребеньок? Подивимося...” Вона осміхнулася, відкриваючи перед гостем хвіртку, а потім враз сполотніла й скрикнула: з-під будинку кулею вилетів і, абсолютно мовчки, летів до них розлючений жовтий пес. ...Пес побачив незнайомців, що заходили у його подвір’я. В руках у них були якісь палки та гілки. Він відчув чужий недобрий запах – особливо від чоловіка тхнуло, як від колишнього господаря, що вкинув його до річки через якесь дурне курча! Нова добра хазяйка зникла! Чужі вдерлися на подвір’я! Він – буде оборонятися! ... Крики: “Стій! Це ж я!” та “Не бійтеся, я зараз!” пролунали майже одночасно. А потім, різко відштовхнувши жінку вбік, її проводжатий ступив крок уперед і замахнувся лопатою... ...І знову майже одночасно свиснуло в повітрі залізо, злилися удар, хряскіт і вереск... - Це ж треба, які оці бездомні собаки скажені! Добре, що я з лопатою. А то б... – відхекуючись, витирав лопату син Іванівни. – Ви й не знали, що таке опудало під хатою сидить? Обережніше треба. Он сторожу ногу вчора пси порвали. Де вони в нас тільки беруться? Селяни з того берега викидають. Ви не бійтеся, вже все. Я закопаю зараз. -Закоп-пайте, - жінка розстібнула комір, ковтнула шорсткий ком у горлі й відвернулася. Хіба можна щось сказати, довести людині, яка в силу своєї простоти вчинила так, як вважала за потрібне? Героїчно й не вагаючись? Без дурних інтелігентських сумнівів? Що тут скажеш? Хіба видерти в нього з рук цю лопату й врізати по задоволеній пиці? Нічого в них не вийде із цим героєм. Точно. Як не вийшло і з собакою. Шкода... Хороший був... пес

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/16767.html