2009-08-29 : Ivan Kulinski : роумінґ

«на даний момент абонент недоступний, життя взагалі – процес підступний, так, ніби тонеш серед ріки. смерть твоя – невелика втрата, просто змінюється оператор й повільно зникають вхідні дзвінки» Жадан «у тобі так багато сторін…» - лунає, пробиваючись крізь вранішній солодкий сон. чорт, звідки б тут взятися цій пісеньці семирічної давності? її й в україні вже певно ніхто не слухає, що за? я висовую морду з-під ковдри, мружусь від яскравості сонячної смужки з танцюючими в ній пилинками. потроху віддупляюсь. це ж твій телефон, старий. маєш дзвінок. дзвінок з того світу, із минулого. чорт забирай синхронізацію з комп’ютером, збереглися і мелодія, і фотокартка контакту, і тепер з екрану сорокового (?) з того часу телефону на мене зирить моя двадцятирічна дружина у нічній сорочці і з врятованим від кота білченям у руках. за її спиною – наш ворзельський будинок. я тупо втикаю на неї, слухаючи пісеньку, все це може вбити, так-так. нарешті телефон замовкає. іду до лазнички, вмиваюся, дивлюся в дзеркало. як завжди, твердий погляд, трьохденна щетина. рання сивина. гостре, випнуте вперед, підборіддя. шіт! а ручки-то затремтіли, вань? все-таки треба потелефонувати. вмикаю кавоварку, ладнаю вранішню люльку. беру горнятко з кавою, виходжу із мансарди на дах. пересовую стілець на самий краєчок, сідаю, задираю ноги на металеву огорожу. амстердам лежить переді мною, мій амстердам, занурююсь у нього очима, думками. сьогодні він незвично і якось з недовірою, підіймаючи над вуличками легенький туман, гріється на сонечку. рідко тут бувають такі гожі ранки. виникає думка, ніби сонце прийшло з україни, з того світу, разом з дзвінком дружини. е ні, вань, так не піде, до чорта цю руйнівну лірику. рвучко виймаю з кишені мобільний. «пропущені». «викликати». «викликаю: совеня». гудки звучать, наче з колодязя. і чому я не змінив оператора? мені було 20, коли придбав цей номер. фетишист блін. плачу купу бабок за неякісний роумінг. хоча, кожен платить за відчуття молодості по-своєму. роумінг – не найгірший варіант, угу. - привіт ..ивіт – відлунює із сотових нетрів незнайомий, але все-таки її голос. - привіт. що у лісі здохло? - ти не радий мене чути? - не тупи. - він мене кинув. - а. я знаю. - як? звідки? - я спочатку знав. - це ще чому? - ти не любила його. тобі було зручно піти до нього, бо він був тобі за тата, доглядав за тобою, як за трирічною дитиною, і все пробачав у сліпій любові. ти його обманула, а такі речі не проходять без відповідальності. - я не могла бути з тобою, я тебе боялася… з тобою в нас була купа хорошого і чи не більша купа болю. то пекло, то рай. що я могла зробити? з ним мені так спокійно стало… він так мене любив… - я теж тебе любив. і знав, що нічого хорошого на піску, який був у тебе в голові, не побудуєш. - ти став жорстокий. і до біса розумний. - так. маю на те всі підстави. - … напевно… - я просив тебе прийняти рішення, повернутися до мене і почати будувати життя на камені. на цьому рішенні. тепер ти дзвониш мені – о, яка велична насмішка долі! – і жалієшся. - ти мене ще любиш?.. - так. - тоді не кажи мені такого. - не мені потрібно це сказати, тобі потрібно це почути. зі мною все гаразд, принаймні, в цьому сенсі. - у тебе хтось є? - офіційно – нікого. а так, є, звичайно. одна дуже добра і душевна поетка, сербка. ліліт. пам’ятаєш галю ткачук? - ну звісно. - от ліліт на неї схожа. - ти її кохаєш? - ні. вона мене – дуже. прикинь, нещодавно зробила мені пропозицію. не зміг їй відмовити, попросив часу. того ж вечора відкачував її від траму. зжерла його до біса, ґлупа кукуша. - у нас могло б з тобою зараз щось вийти? - на камені – могло б. - тобто ти через сім років хочеш, щоб я прийняла те саме рішення? - так. я поблажливий до помилок, і своїх, і чужих. якщо вирішиш, що маєш камінь для підвалини стосунків, я тобі повірю. хоча й не вірю нікому. повірю. - читала про тебе статті, читала твоє останнє. цікаво живеш, і пишеш краще. - хха! - ти де зараз? - у амстердамі. вже більше року. - о, місце якраз для тебе. телефон навіть не змінив. ти той самий придурок, лірик і роздовбай, що й був раніше. - можливо. але життя маю інше. а якби змінив номер – ти б не дозвонилася. і в амстердамі я не через леґалайз. просто це місто найкраще пристосовано до самотнього життя. вологе, збуджуєче і пронизливо, радісно – печальне. як пизда. ну, і всі такі обдовбані, що не напружують тебе. я навіть полюбив людей. - слухай… можеш мені допомогти? я не маю де жити. не можу з ним залишатися… у нас тут пиздець… такого накрутили… а до мами теж не повернусь – він їй розповів всяку гидоту, тепер вона зі мною не розмовляє… - ясно. не розповідай більше, я все розумію. наш дім у ворзелі зараз вільний, можеш жити, він і твій також. - а твоя мама? що з нею?.. - все нормально, живе у селі, на батьківській землі. я там будиночок побудував, але вона все рівно майже увесь рік у старій хаті живе, окрім зими. - я не можу повернутися у ворзель. жити там одній – це… мені буде боляче… - не без того. ти просила допомогти. я допомагаю. - який ти все-таки жорстокий. - а я вважаю – справедливий. - можливо… але ж ти кажеш, що мене любиш… - люблю. але життя – це не тільки любов. треба мати багато мужності, щоб жити, й жити – не скажу правильно – а в мирі з собою. - мабуть, ти правий. охх. от знову мені серце краєш… - будь сильною. то що, будеш жити у ворзелі? ключі у саші, сусіда. - буду… може приїдеш? побачимось… - не зараз, маю справи. - але приїдеш? - можливо. «все в житті можливо». - добре… дякую… телефонуй. - ок, зв’яжемося. бувай. я повертаюся до кімнати, сідаю за стіл. дивлюся на свої руки. вони її обіймали. пестили. набираю вадю, друга дитинства, що приїхав у амстердам за примарним рок-щастям і виступає по клубах і приватних вечірках. - хой! слухай, я знаю, тобі подобається ліліт, і ти їй подобався, до того, як ми з нею стали зустрічатися. - ну так… до чого ти ведеш? - мені треба в україну. наглянеш за нею? тільки щоб очей не спускав, бо виріжу тобі сім нот на дупі, хоч ми й друзі. будь з нею, коли я поїду. ти їй будеш потрібний. - добре. що це з тобою раптом? така дівчина… - розповім, коли сам зрозумію. дивись мені, ти дав слово. - звичайно! та я від неї на крок не відійду, я ж її люблю, пам’ятаєш, якось жалівся тобі… по накурці… але ти й мудак. таку дівчину… ех… -всьо, дякую. бувай. - алло. привіт, у вас класний дзвінкий голос. я буду найщасливішим чоловіком у світі, якщо він мені скаже, що на сьогоднішній шестигодинний до києва, україна, є квиточок.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/otstoy/16273.html