Тепловоз logo ТЕПЛОВОЗ.COM


2003-09-15 : iGor : Руйнацiя особистостi пiд впливом темної сторони внутрiшнього свiтогляду, або коротенька сповiдь з довгою назвою.


П'ята ранку. Я ненавиджу себе всiма фiбрами душi. Чому ж я такий спокiйний ? Невже звик ? Як можна до такого звикнути ? Можна. Так завжди. Завжди те саме. Такий собi маятник. Тiльки б не розхитати занадто сильно, а то можна не повернутись. Спочатку це забавляє. Вiдчуваєш навiть захоплення. Он як я можу. Але сигнал вже був. Вiдчуваєш повну вiдразу до свiту, цiлковиту нiкчемнiсть самого себе. Самотнiсть. Вона завжди зi мною. Люди. Вони є. Кругом. Без мене. Вони окремо, я окремо. Так i живемо. Iснуємо. Весело. Дуже весело. Але тодi було не до смiху. Завжди є вiдчуття контролю – я десь там внизу, за крок до. Але я тут, спостерiгаю за всiм цим з iронiєю, i думаю – ну, ще трохи побавимось, i назад. А тут – все. Я розумiю, що не можу вийти. Назад шляху немає. I чим далi, тим гiрше. Вiдчув що це може бути фiнал. Але менi було байдужо, майже байдуже. Хоча надiя справдi помирає останньою. Але навiть вона була якоюсь млявою. Десь там, на днi, ледь ворушилась думка – може все таки попустить ? I нiкому нiякого дiла. Та i яке може бути комусь дiло ? Про мене згадують лише тодi, коли щось потрiбно. Весь iнший час я просто незрозумiла iстота, що є невiдомо для чого. I якби вона зникла, то дихати стало б трохи легше. Думаєте параноя ? Нi. Скорiше манiя величi. Iнодi я й сам думаю – для чого все це ? Iнодi, я занадто багато думаю.
Менi потрiбно так багато, що нiщо менше мене не влаштовує. Ось так i живу без нiчого. Дивнi люди. Носяться iз цим свiтом, як дурень з торбою. Бояться. Чого питається ? Втратити. Менi нiчого втрачати. У мене є тiльки я. Я занадто довго так жив. Колись думав – ось ще трохи, i все змiниться. Час йшов, все залишалось на мiсцi. Правильно. Пiд лежачий камiнь вода не тече. Я став спостерiгачем. Я дивлюсь на все зi сторони. Я розумiю, що люди – слабкi iстоти, i я не злюся, коли мене зраджують. Я розумiю, що все це нiчого не значить. Iнодi я занадто багато розумiю. Я сподiваюсь, що колись вони зрозумiють свою неправоту. I якщо їм стане хоч трохи нiяково – я буду радий за них. За те, що вони змогли пiднятись вище. А якщо нi, то й нi. Все минає, i яке це має значення перед обличчям вiчностi ?
Я розвиваюсь всередину, мене не цiкавить зовнiшнiй свiт. Там всi думки тiльки про матерiю. Нi, я теж люблю, коли менi зручно, але чи здатен я пiти на все заради цього ? Не знаю. Поки що життя не ставило мене перед фактом – або, або. А при такому настрої може нiколи i не поставить. Не встигне :). Я не говорив ? Я ж терези, а вони постiйно розхитуються. Вгору, вниз, вгору, вниз, вгору. Вниз. Але коли одна половинка йде вниз, друга обов'язково пiднiмається вгору. I навпаки. Така собi взаємодопомога. У мене немає цiєї половинки, я розгойдуюсь сам. Буває, зустрiнеш людину, здається – так, це вона. Але проходить трохи часу, i виникає порожнеча. А може не виникає ? Може все так i є ? Може все так i має бути ? А я, не розумiючи цього, мучу не тiльки себе, а й iнших. Якщо так – пробачте, я не хотiв цього.
Я втомився розчаровуватись. Я вже нiчого не чекаю. Та нi. Неправда. Ще й як чекаю. Я розучився iти на контакт. Та й не вмiв нiколи. Для мене це якось... Неправильно. Я не люблю нав'язуватись. Але завжди чекаю, що iншi зроблять перший крок. А чому вони мають це робити ? Я почуваюсь зануреним у гру, правил якої не знаю. I не знаю, чи хочу знати. Але, можливо, їх нiхто не знає ? Може, кожен встановлює цi правила сам ? Або ж взагалi немає нiяких правил, i всi люди такi ж беззахиснi як я ?
Це досить цiкаво – розумiти. Iнодi менi здається, що я розумiю все. I це моє прокляття. Адже якось дивно говорити про те, що i так зрозумiло. Всi слова вже давно сказанi, i повторювати їх – марна трата часу. Iнодi я вгадую, що хоче сказати людина. Тодi я вiдчуваю пiднесення. Ми думаємо на однiй хвилi. Я читаю їх думки, я бачу їх внутрiшнiй свiт. Я бачу їх такими, якi вони є насправдi. Добрими. Свiтлими. Розумними. Такими, що прагнуть тепла. Але потiм наступає дисконект, холод i спустошенiсть.
Маячня якась. Скоро вставати. Потiм цiлий день хотiтиму спати. Та кому зараз легко ? Правильно – мертвим. Хоча їм не легко, їм байдуже. „Уснуть и видеть сны”. Було б непогано ще трохи поспати. Можна i без снiв. Хоча з ними цiкавiше. Хоч якась розвага.
Нудно. Я знаю що ви скажете – кожен живе так, як вiн того хоче. Але якщо я не можу вибратись iз цього сам ? Якщо менi потрiбна допомога ? Нi-нi, не потрiбно саркастичних посмiшок. Менi потрiбно... Ви знаєте, що таке чверть столiття на самотi ? Коли єдиний спiврозмовник – ти сам ? Коли поруч жодної живої душi, з якою хотiлося б спiлкуватись ? Так божеволiють. Може i я вже того ? З'їхав ? Може. Але тодi чому я все так гостро вiдчуваю ? Хоча, вже не гостро. Iгри розуму. Ви бачили цей фiльм ? Забавний. Правда, до такого менi ще далеко. Принаймi я не бачу навколо себе друзiв :). Хоча це слабенька втiха. Вiн хоча б був не сам. То що ? Божевiлля – як шлях до наповнення життя смислом ?
Я боюся прив'язуватись до людей. Я погано переношу бiль. Я не люблю, коли менi роблять боляче. Тому я поступово стаю цинiком. Але я смiюся не над ними, я смiюся над собою. Смiюся, щоб не заплакати. Я завжди однаковий, але iнодi люди звикають бачити мене в якiйсь однiй площинi, i коли проривається об'єм... Вони просто не знають як себе поводити далi. i вiдходять вбiк. Я їх розумiю. Я сам не дуже люблю сюрпризи. Але вони не розумiють, що за все потрiбно платити. i я плачу. Плачу таку цiну, на яку б вони навряд чи погодились. Але я їм про це не говорю. Точнiше не говорив. А зовнi все нормально. Вони ж не знають, що вiдбувається всерединi. Та й кому потрiбнi чужi проблеми ? У кожного є свої. А я й так останнiм часом занадто багато говорю. Краще б мовчав. Але вже не можу зупинитись. Цiкаво, що буде, коли я виговорюсь повнiстю ? Боюсь, що залишиться велетенська пустота. I вона може поглинути мене зовсiм. Це буде цiкавий експеримент. Я iнодi люблю проводити такi експерименти. Звiсно, це неправильно, але ж маю я якось розважитись. А якщо навiть i не повернуся, кому що до того ?
Навiщо я це роблю ? Жив би собi як всi живуть. Ви це хотiли спитати ? Проблема в тому, що я не вмiю жити по iншому. I, мабуть, не хочу. Пiдсвiдомо. Приємно, знаєте, почуватись таким собi мучеником. Мазохiзм ? Та нi, я не люблю болю. Щось став повторюватись. А. Скоро вставати. От сон i пiдступає. А там знову буду грати свою роль. Я цю роль сам видумав. Але iнодi все настiльки дiстає, що вони навiть ображаються. Нiби я щось комусь винен. Але ж люди так звикають до масок. I коли бачать, що щось розходиться з їх уявленнями, то боже ж мiй. Буває так забавно спостерiгати за їх розгубленим виглядом. Але iнодi вони намагаються повернути тебе до шаблону. Це дратує.
Боже, то засну я сьогоднi чи нi ? До речi, ви вiрите в бога ? Я не знаю. Колись читав одну книжечку (пана Арсака, здається), там досить цiкаво описана ця проблемка. Уявiть, що вiра – це гра. Iснує два типи гри. За одним – бог є, за другим, вiдповiдно, – немає (зрозумiло, що за умовою ми не знаємо, який тип гри iде зараз). I є два види поведiнки у грi : я вiрю, i я не вiрю. А зараз зварганимо табличку з результатами розiграшу :

__________Бог є Бога немає
Я вiрю :-) :-(
Я не вiрю :-| :-|

Тепер подивiться що виходить. Якщо я вiрю – я не можу програти, а якщо не вiрю – не можу виграти. Правда, цiкавий пiдхiд ? Хочете спитати, що це за книжечка ? „Программирование игр и головоломок”. Чи не правда, програмiсти – дотепнi люди ?
Колись менi подобалось писати програми. Нi-нi, нiчого серйозного, я не програмiст. Хоча щось вiд цього є. Ви читали „Записки невесты программиста” ? Спочатку було дуже смiшно. Але потiм стало досить сумно. Знаєте, коли програма починає робити саме те, що ти вiд неї хотiв – це таке вiдчуття... Просто не можна пояснити словами. Ти почуваєш себе богом. Ти створив розум. Ти вiдносишся до програми як до живого створiння. Ось вона ще нерозумна, потребує постiйного контролю та нагляду. А ось вже потроху починає рости i вдосконалюватись. i ось, нарештi... Хоча, насправдi, нiякого нарештi не буває :). Можна перестати писати програму, але її не можна закiнчити. Вдосконалення не знає меж. Головне – вчасно зупинитись. Щоб потiм не пожалiти.
Я вже не можу зупинитись. Що залишається вiд мрiї, пiсля того, як вона здiйснилася ? Пустота.
Все так цiкаво. Коли я сам – менi не вистачає спiлкування. Але коли навколо люди – я не знаю про що з ними говорити. Iнодi менi здається, що моя присутнiсть зковує людей. Я слухаю їх, а вони нiяковiють. А я просто фiзично не можу говорити, коли менi нiчого сказати. Вони ж не знають, наскiльки для мене важливо бути поруч. Це їх лякає. Вони звикли скорiше уникати нiж шукати...
...все, час вставати. Нiмб на мiсце, емоцiї на дно. Де б його взяти сил на ще один день ?


Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/1618.html