2009-07-15 : олейна : ПЕРЕДЧУТТЯ

- Льолька, не відставай! – мамина голова виринає і зникає у натовпі. Боже, як я не люблю гіпер-супер і просто маркети! Шалені знижки, картки, бонуси і решту! Боже, як я хочу втекти від натовпу! Аби не мама – ніяка сила мене б сюди не загнала. Уперто штовхаю візочок, коліщатка якого торохкають мало не на кожному стикові плитки – молдавська мишоловка, а не ремонтні роботи! Госссссс-по-о-о-о-ди-и-и-и! - Льоль, і оце візьми. Мамина рука вкидає мені у візок бляшанку якогось “консервованого неабищо з екзотичних островів”. Я зупиняюсь, поправляю щедрий вміст візочка, піднімаю голову: - Мам, а нащо нам?... Та її поряд нема. Кольорові спини, строкаті спідниці, зосереджені від купівельського натхнення обличчя, запахи, запахи, запахи, полиці, полиці, полиці, порипування візочків, поодинокі люди в камуфляжах із радіозв’язком – ще б пак, такий приплив покупців! - Ма-ам!? – мені раптом ввижається, що я маю не тридцять п’ять років, а 5-7, не більше. У відчаї щосили тягну свій крам у надії наздогнати маму – намарно! Може, вона там?.. Кидаю візок під стіною й біжу щосили: - Мам, ти де? Ма-ам? Хитромудрі сходи ведуть нагору. Тільки стаю на них, ще зважаючись, як вони вже спрацьовують ескалатором! І я опиняюсь на другому поверсі, серед меблів, іграшок та одягу, зовсім непотрібних мені і, по-моєму, аж ніяк непотрібних мамі. Навряд чи вона тут. Та як звідси спуститися? Де були ті кляті сходи? Рухаюся протиходом, назустріч охмелілому від передчуття близькості знижок натовпу. А люди, всі як один, вперто сунуть на мене, буквально заштовхують мене між задушливо-запашні нові меблі та килими. І аж тут підступна думка наздоганяє мене: вони спеціально це роблять, вони затялися розлучити мене з мамою! На підтвердження думки наді мною схиляється продавець – консультант так низько, що бейдж дряпає мене по носі: - На диванах сидіти заборонено! - Та я й не сиджу, мене штовхнули. Я впа... А моя ма... - Така доросла дівчинка, а мамкає! – глузливо вигукує він і різко смикає мене за руку. – Ходім до моніторної. Там буде видно: сиділа ти на дивані чи ні, у них все записано! І зараз ми будемо знати це! «Слово “моніторна” – зовсім не страшне, в ньому нема прихованої загрози. Та й що з того, що всі бачили, як я горілиць заточилася на диван?» – каже розум. А на рівні почуттів – мене зсередини б’є електрострум істерики, я впираюся п’ятами, смикаюся й кричу: - Не хочу до моніторної! – й падаю на підлогу, качаюся, хвицаю ногами, аж відступає переляканий охоронець і кличе когось по рації. Я, скориставшись свободою, хутко зриваюсь на ноги, біжу до широко відчиненого вікна, і рибкою вистрибую на асфальт... Відчуття польоту забиває дух. Я пролітаю, склавши руки човником над головою, не торкнувшись землі, понад перехрестями, парками, й м’яко падаю у торішнє листя поблизу трамвайного кільця. Як несподівано наступила осінь!.. Як прохолодно й безлюдно! Які глибокі прозорі між рейками баюри! Мені доводиться стрибати зі шпали на шпалу до зупинки так довго, що в голові осідає нав’язливий ритм і я щось під нього виспівую вголос, якесь “ А-ла-ла, тра-ла-ла”, доки усвідомлення власного дебілізму не примушує закрити рота й роззирнутися. Точно! З-під наїжачених парасоль з зупинки на мене дивляться люди у пальтах та капелюхах. Звідки вони набігли? Я точно пригадую: ще мить тому я була сама-самісінька на кінцевій. - Золотце, ти змокнеш, ходи під парасоля, - приязно зве чоловік, обличчя якого я раптом радісно згадую. - Любий, це ти? Звідки? Уявляєш, я загубилася, зовсім. Не повіриш, зі мною таке трапилося... Ти не впізнаєш мене?! Як це, любий?! Глянь на мене! Обличчя чоловіка здивовано-злякано видовжується, він випускає парасоля з рук, задкує й кидається навтьоки. За ним, мов зграя перелітних птахів, линуть і решта – захлопуючи парасолі, мов лопотячи крилами. Боже-боже, нікому я не потрібна... Мені стає так гірко, так прикро... Швидше б уже трамвай, аби сісти й їхати звідси геть, бо я так більше не можу, не-мо-жу... Трамвая нема. Точніше, він деренчить удалині, навіть видно, як крізь далекі голі дерева майорять його червоні боки й виблискують вікна. Але сюди він не їде, ні. У розпачі озираюсь – де б його сісти? На цій дивовижній зупинці замість лавочок стоять легенькі пластикові стільці. Мов схотіли облаштувати літній кінотеатрик чи місце для пікнічка, але покинули цю намарну справу. Кому потрібен кінотеатр на забутій богом зупинці, яка не потрібна навіть трамваям? Сідаю й, як у далекому дитинстві, розгойдуюся на стільчику: взад-уперед, взад-уперед. І вимахую чужим складеним парасолем. Добре, що він є. З парасолем і стільчиком не так самотньо. Ще б тихий дощик – мені б навіть і не плакалося тоді. Правда. Я себе знаю... Що там із хмарами? Буде дощ чи ні? Хмари так близько-близько, але мовчать... О Боже, я знову лечу? Легенько-легенько? Погойдуючись, мов на човнику? На такій шаленій височині? Що вже не видно ані зупинок, ані супермаркетів, ані перехресть, ані рідних і чужих людей під парасолями? Тільки буро-голуба карта світу далеко під ногами? Не зірватися б тільки із цього дивного стільця. А хоча й зірвуся – то й що? Так добре, легко й спокійно стало на серці, що байдуже до всього Просто байдуже... Зненацька сам собою стілець починає знижуватися. Ось під ногами в мене вже м’яка трава найзнайомішої з дитинства стежки – до будинку, в якому я мешкала, коли мені було 4 роки. Он з вікна, я бачу, батько махає мені рукою й кличе: заходь, мовляв, заходь скоріше. Перекинувши стілець, відкинувши парасольку, біжу до під’їзду, й тут розумію – як блискавкою вдарило - батька нема, нема вже 10 років! І я тут більше - не живу!.. Кроки мої уповільнюються, уповільнюються, й спиняються зовсім. Падає сніг. ___________________________________________ - От скажи мені, до чого цей сон? Що все це значить? - питаю я Люду, бо вона розумніша за мене й цинічніша: багато знає, і каже те, що знає так, що навіть я можу зрозуміти все. - Що? – робить делікатний ковток кави вона. – А от що. Ти – безпорадна неврастенічка. Боїшся людей. Не хочеш сама приймати рішення. Тужиш за дитинством. Досі ховаєшся за совість батьків – живих і мертвих. І замість розв’язувати проблеми – катаєшся на летючих стільцях, крадеш парасольки, плачеш і метушишся. До речі, парасолька – фалічний символ. А це ого-го як значить! – і очі в неї сміються. - Ну... Нічого фалічного від парасольки мені не хотілося. Не думаю! - Ще б пак! – не вгаває Людмила. – Кава в тебе добра. - Ага... А от скажи: чому мене не впізнав коханий? Це було так страшно уві сні. Не уявляєш собі, як страшно. Я так плакала – подушка мокра. Ну? - Бо тобі треба пожвавити ваше інтимне життя. Я ж кажу тобі: па-ра-соль-ка. Тільки вдумайся. - Та припини! А батько до чого? Він же - помер? - Ну-у-у... – вже відверто глузує з мене Люда. – Покійні – кожна бабця знає - сняться до зміни погоди. Чого ти вчепилася за цей сон? - Люсь, ти будеш сміятися, але у мене якесь передчуття. Він – не просто так. Він – знаковий, до чогось. Розумієш? От я й думаю... - Ти менше думай. Ти телефонуй своєму любому кренделю, бери його за парасольку і питай, чого він тебе уві сні не впізнав. Влаштуй йому сцену, що плавно перейде в порнодраматургію. І хай він тобі .... реалізує всі твої найпотаємніші передчуття.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15991.html