Є такі спогади, як слід на обрусі від недопалка. Вони лишаються навіть після найкращого свята і вносять трошки смутку й думок в подальше, несвяткове життя. Бо чорніють обпаленими крайцями і мають усередині порожнину, яку нічим не ладен залагодити. Наліпки, аплікації, латки… А зі споду все одно – чорна ледь помітна дірочка.
Для мене такий спогад – Мариночка. Пригадую, мені було років 7, коли вона з’явилася у нас на вулиці – жвава, синьоока й темноволоса. Так запросто підійшла, присіла до нас на розстелене в траві рядно. Посміхнулася, а потім взяла до рук нашого пупсика і стала з ними бавитися: “Здрастуйте, - басом сказав її пупсик до наших ляльок. - Я - директор магазину “Меблі”. Вам крісло чи диван?” Моя лялька уїдливо відповіла: “Що ж ви, директоре, зовсім голий ходите? Сходили б в магазин “Дєцкій мір” і купили б собі штани!” “А в нього грошей нема, бо меблі не продав”, - хіхікнув Буратіно моєї сестри Діни. Нова дівчинка образилася й пожбурила пупсика в траву. Ми почубилися і... заприятелювали. Як тільки під виноградом коло літньої кухні розстелялося наше рядно, виносився ляльковий посуд, іграшки та справжня їжа на полудне – цукерки, печиво і домашній квас - одразу з’являлася й синьоока Мариночка. Вона рідко приносила гостинці, ще рідше – своїх ляльок. Але гратися з нею було весело й добре – справжня артистка. Добре, поки вона не починала вихвалятися. Мовляв, у неї вдома є такі гарні ляльки, як ні в кого: “Волоссячко аж посада. Сумка, платтячка і костюм – у кожної. А одна навіть ходить і каже “мама”. А у вас такі є? Нема!” За це її хотілося побити. -Що ж ти не приносиш своїх ляльок сюди? -Мама не дозволяє, вони замараються. -А що ж ти не покличеш нас до себе? Хоч у двір? Ми б пограли ними там. Маринка, помовчавши, завжди в таких випадках відповідала: -Ви мені сад потовчете. І ляльок поламаєте. І взагалі , я піду Ніколи мені з вами.. І йшла. А ми кричали їй вслід, щоб ніколи більше не приходила. Що по-справедливості, раз вона така, її взагалі не слід пускати більше до себе під виноград. Але вже наступного дня Маринка знову сиділа з нами. Та одного разу ми таки, роззираючись, ступили у широкий, мощений плиткою, Маринчин двір. Вибілені дерева, рясний, “коридорчиком”, виноград з товстими гронами. Гойдалка між абрикосами, альтанка, лавочка і пісочок. В гущавині – наче казковий – будинок з верандою, квіти. - Ого! – скрикнула сестра Діна, і, покинувши свої іграшки просто на доріжці, стрибнула на гойдалку. – Оль, погойда-а-ай! Я підійшла, з серйозним виглядом розгойдала малу, і стримано похвалила Маринку: - Добре тут у тебе.. Чого ж раніше не кликала? - Ну, покликала ж... – та очевидно, пишалася справленим враженням, та недовго. - Добре, годі вже вам. – заговорила вона скоро. - Давайте гратися? Мама надовго вас звати не розрішила. Але нам настільки набридло вигадувати безконечні лялькові спектаклі на рядні, що, потрапивши цю казку, ми натхненно порпалися в піску, перебігали до гойдалки, до квітів, потім знову кидалися до пісочниці. І мов не чули - Давайте гратися ж! – злилася Марина. – Я вас для чого звала? Ну!? - Та зараз! – відповідали ми, й бігали далі, обкидувалися піском, верещали від щастя. Загалом, те, що сталося потім, можна було б зрозуміти й пояснити. Але вибачити?! Розлючена Марина, що втомилася ходити слідом за нами, тягаючи за собою величезну ляльку, раптом щосили навідліг вдарила нею Дінку по голові: -Як же ви надоїли! Брись! Дінка присіла, ошелешена, прикрила маківку долонями і заверещала від болю, мов паровоз. Я щосили відштовхнула Марину від сестри: -Болить? Покажи. Де болить? Марина, що гепнулась на зад, теж зарюмсала. І тут з хати вибігла висока Маринчина мама. - Свині! – закричала вона. – Вас запросили порядні люди! Як порядних людей! А ви? Насмітили?! Квіти потовкли?! Побили дитину?! Геть! От зараз я піду до ваших батьків... Повторювати вдруге було не треба – ми кинулися тікати. - Самі ви свині! – сказала Дінка, вже коли ворота за нами закрилися. Цим і завершилася дружба. З тих пір більше року – ні добридень, ні бувайте. І ось, виявляється, та сама Марина мало того що пішла разом із Дінкою в перший клас, ще й буде сидіти поряд! Діна сказала про це, дивлячись під ноги, коли вийшла зі школи після першого дня навчання. - За одною партою? – обурилася я, - А ти? Ти сказала вчителю, щоб одсадила? Що ти з нею – не дружиш. Сказала? - Та говорила, - шморгнула носом сестра у відповідь. - Говорила вона! Іди давай швидше – ще під машину попадеш. Ми більше про це не розмовляли. Та ввечері Дінка, заповнивши свої прописи, знову підійшла: - Оля, Оль, глянь, що я найшла. У себе в зошиті. У Дінки в руці метлявся криво відірваний аркушик у косу лінійку, де непевними друкованими літерами було виведено: “Я хочю помириця. Давай дружит опят.” -Дурочка безграмотна, - хмикнула я й відклала аркуш. -Ну Оль, - попросила Діна. І ми написали-таки Марині відповідь: “Приходь до нас у неділю, якщо хочеш помЕритися. Попросиш прощення. Тоді ми тебе простим.” Навіть домовилися між собою, що до неділі – ані пари з вуст із тою Маринкою, досить з неї буде і записки. А от якщо добре вибачиться – тоді... Чому ж і не подружитися знову? Треба попросити маму, аби спекла торт – буде чим пригощати гостю. У неділю ми ще ніжилися в ліжках, коли вулицею пронеслося чиєсь голосне: -Мари-иночка-а-а! Маринка-а-а-а! Ми перезирнулися: - Як думаєш, що це? – спитала Діна, сховавшись з переляку під ковдру по самі очі. - Не знаю... А може то Маринку мама до нас гулять не пускає? Точно! Ми ж - свині. Діна хіхікнула і злізла з ліжка. Я й собі засміялася й стала застилати постіль. Ми вже вмилися й одяглися, коли з базару повернулася мама – спантеличена й спролотніла. - Ма, ти що принесла? Ти торт купила? Не купила? - А пекла? До нас же сьогодні Маринка прийде! Ну, щоб вона потім не казала... Мама дивно глянула на нас, поставила сумки й притисла обох до себе: - Ой дівчатка... Мариночка ваша вбилась. Тільки що. З дерева впала. Отут, у нашому дворі. Чого вона туди полізла? Чого тут крутилася? Може, уже до нас зібралась?... Боже, боже... То її мама кричала. Чули? -Умгу... Ховала Маринку вся вулиця. Кажуть, на ній була маленька весільна сукенка. І в труну їй посивіла мама поклала улюблену велику ляльку, теж убрану нареченою. Ми на похорон не ходили: соромно дивитися на того, кого не зуміли пробачити за життя. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15811.html |