Тепловоз logo ТЕПЛОВОЗ.COM


2009-05-26 : олейна : ПІСНЕСПІВИ НАДВЕЧІР


Коли я прочитала про таке у Пагутяк – довго сміялася. Дивачки можуть мати різний вік, вигляд, соціальний статус та культурний рівень, жити в різних місцях, а проте… Рано чи пізно їх розпізнають і роблять відповідні висновки. І більше нічого вже не має значення. Дивачки є дивачками.

От як там у них, в Урожі? Поробивши роботу та, загубившись від людей, мандрують собі у поле, до ріки чи, приміром, до лісу. І там, в самотній гущавині раптом відчувають себе у приязному товаристві трав і древ. Їм стає добре і просто, бо говорити до дерев легше, ніж до людей, а дослухатися вітру – вдячніше, ніж голосів.

Отак поговоривши, сідають вони на корч чи повалений часом стовбур, заплющують очі й співають собі уголос пісень. Тих, і тільки тих, у яких дозріла, вистоялася дзвінка одвічна радість чи вікова незболена туга. Щось про 2 тополі, про льон дрібненький, про збите копитами жито, а то й про Дунай. І од цього їм добре-добре. Наче й луна, що злітає в небо, опадає на них долі ясним і лагідним дощем…

Так от, у нас, на Наддніпрянщині дивачки роблять те саме. По собі знаю.

У мене немає великого саду чи городу, як у героїнь Пагутяк. Проте є 4 сотки ділянки під сад-город і 2 – під господарчий двір. Небагато, але весь той маєток – на невеликому острові між двох рукавів, між Дніпром Вільховим і Дніпром Старим. Туди я дістаюся пасажирським баркасом – таке собі водне маршрутне таксі, з усіма його вадами й перевагами.

Виходжу. Вузьке пасмо дачного селища губиться у дичавині. Вийдеш за паркан - піщані береги, вузенький вербово-калиновий лісок, широкі заплутані плавні з болотяними узвишшями, порослими папороттю та незабудками. Таємничо і затишно. Як погляд крізь скло у дощову ніч, коли навіть знайома березка б’ється об шибку, промовляючи звичні слова волого і спантеличено… Специфічна спокійна краса – і не загубишся, і не стомишся дивуватися.

Особливо мені тут добре навесні чи восени. Добре, бо відлюдно. Влітку на пляжі, на рибалки, на подорожі човнами приїжджає сила-силенна народу. В принципі, я люблю людей, але не тоді, коли їх багато. За гамором я не чую слів, за розмаїттям не бачу облич, у суцільному потоці не встигаю побути віч-на-віч. Ціную поодинокі зустрічі. Тож літо – не мій час. А от навесні та восени знелюднілий острів стає мудрим і тихим. Я отримую від нього свою порцію рівноваги і радості, дитячої і старечої водночас.

Контекст зрозумілий? От тепер саме час згадати про дивацтва…

Наробившись на своїх сотках донесхочу, аж тремтячи зсередини від втоми й задоволення, я вбираюсь у батькові брезентові штани, гумові дідові чоботи, у невідомо ким залишену у спадок куфайку, запинаюсь у бабину хустку і йду. Моя путь – не через стежку й до берега, а через задній двір у плавні. Треба встигнути, поки триває золотаве надвечір’я.

Продираюсь між високими переплутаними стовбурами верболозу. Перебрідаю по мілкій воді, розсуваючи очерет. Відстань коротка, та непроста. Та за 10 хвилин досягаю свого острівця, порослого болотяними квітами. Тут чекає на мене напівповалена тополя – хоч потемніла, вкрита мохом і осокою, та з усе ще простягненими догори кількома зеленими гілками. Я давно пам’ятаю її такою. І вона, я думаю, пам’ятає мене, хоча я, на відміну від неї, змінилася дуже. Пам’ятає, і дозволяє видертися на неї, зручно вмоститися , перевести подих і … співати.

Мої співи – зозулячий крик, не солов’їна трель. Але мені зі співом легше. Ним я дякую світові, що я є, що він впустив мене у себе, що не відступився й не лишив довкола мене порожнечу. Що він повний мною і я ним повна. У радості –я співаю, у тузі – співаю, від утоми – співаю. Співаю завжди. Вголос, мовчки, пошепки. Але так добре й легко як тут, з моєю тополею, мені не співається ніде. Тож я добросовісно виспівую кожну мить нашого з нею надвечір’я – його стане на 5 чи 7 найдоречніших саме сьогодні пісень.

Спиняється час. Тільки дедалі густішим і темнішим стає повітря, доки не застигає довкола драглистим холодним чорничним желе. Тоді, ледь чутний раніше, комариний бек-вокал стає потужним хором «Слався!». А це значить, що я мушу завершувати свій півгодинний концерт і втікати. Тим більше, скоро моєю стежкою підуть на людські городи кабани. А в них на шляху, хоч з піснею, хоч без, стояти не треба. Такі правила співжиття.

Повертаюся до себе, щаслива й умиротворена. Перевдягаюсь, перевзуваюсь, вечеряю, п’ю трав’яний чай. Тепер, наспівавшись із тополею, я готова йти та мовчати з рибами. Вудка, відро, черв’ячок і хліб, замішаний з духмяною базарною олією та м’ятними краплями в мене є. А після цих піснеспівів і сили на зустрічі з людьми у мене є також. Тим більше рибалки – народ неговіркий. Мовчатимемо.

На мості дійсно є люди – вони не місцеві, та я їх знаю. Це гості моїх сусідів по дачі. Вже кілька років поспіль вони приїжджають сюди в неурочний час усією родиною – «мамо, тато, я» – то в жовтні, то в травні. Батько плаває, вдома буває рідко, відпочивають разом вони ще рідше. Тож для сімейного дозвілля вони й приїздять сюди. Діти – хороші, лагідні, забігають інколи до мене потеревенити, а іноді й залишаються ночувати. Батькам, як не крути, а потрібен час на "особливе" спілкування. То я не проти – розповідаю малим всілякі дурниці, пригощаю. Можна сказати, що ми приятелюємо.

- Добрий вечір. А де діли маму?- питаюсь.
- Добрий, добрий! – підбігають до мене діти, а батько відповідає. - Поїхала до міста. Щось їй неможеться. Сходить до лікаря, прикупить дечого - повернеться.
- Ну, дай Боже здоров’я. Клює?
- Хіба таке питають? Треба пробувать, - сміється той.
- Так, так. – чомусь знічуюсь і одвертаюсь до води.

Таки клює. Смикаю собі свою плотвичку і зручна мовчанка огортає спокоєм.
- А ви знаєте, - хитро підморгує мені мала, - хтось вечорами співає. Ми не знаємо де. Ви не чули?
- Ні, - червонію я. – Я ходжу в плавні, фотографую… І - добре співає?
- Добре-не добре, я не спец. Душевно. – закурює цигарку батько й дивиться на мене крізь кільця диму пильно, немов на студента, що от-от провалить іспит, але верзе такі цікаві нісенітниці, що так і хочеться поставити прохідний трояк. – Десь у плавнях і співає.
- Тоді шкода, що я не чула. Послухала б… Ну, залишайтеся, а мені рибки вже доста. Як буде щось треба – заходьте, не соромтеся.

Діти хихотять услід – весело, незлостиво. Чому не хихотіти? Дивакувата тітка-пампушка втекла, бо, виявляється, ще й співає перед ночі на всі плавні. Мені й самій смішно – до сліз. Хотіла, щоб ніхто не чув, а виявилося…
Рибу не чищу – нема сил. Кидаю в міцну ропу й лягаю, не роздягаючись, на нерозіслане ліжко. Ой же й дивна я, ой же й дивна…

Уже крізь сон чую, ніби хтось стукає.
- Хто?
- Це я, - притишено відповідає чоловічий голос, здається батька-моряка. – Можна?
- Я зараз, зараз.
Зістрибую з ліжка, поправляю волосся й одяг, іду до дверей.
- Ще раз добрий вечір, – заходить він і кладе на стіл чималий пакет. - Я без жінки – як без рук, чесне слово. Хорошого коропа витягли не допоможете почистити?
- Я… Просто зараз? Добре-добре… От тільки… У мене ніж, дошка – там… Кухня, на вранді...

Йду повз гостя до дверей, та замість кухоньки опиняюся в обіймах:
- Ну, чого ти метушишся? Ну, сполохана моя? Іди сюди.
Поцілунок, теплий і м’який, з присмаком тютюнового диму й естрагону, розтуляє мені вуста. Іще не до кінця прокинувшись, не чиню опору й не відчуваю нічогісінько окрім чужого тепла і власного здивування. Та врешті:
- Що ви ?!- вивільняюся й пошепки вигукую. – Як можна? А дружина? А діти?
- Що діти? Вони сплять? А жінка… - він намагається поправити мені волосся.
- Не треба. Брат помнить сестру багату, а муж – жону здорову? Так? Не соромно?

Він знову пильно й насмішкувато дивиться на мене. Так не дивляться на жінку. Так дивляться на велику радянську енциклопедію, яку і разщу не відкрили. Я б ніколи у житті не здогадалася, що цей пильний погляд означає бажання. Він розуміє мене, чує? Чи, либонь, не розуміє?
- Давайте, я почищу вашу рибу – і йдіть собі.

Беруся за пакет, та мене знов перехоплюють за руки.
- Та почистив я того коропа! Припини! Думав, нам з тобою, потім буде… Іди сюди.
На цей раз я пручаюся затято й упевнено: як то можна? Я ж бачила його жінку – висока темноока красуня-блондинка, з породи вічно молодих і завжди сучасних. Хороша пара. Мене не має бути в одному ряду – ні з нею, ні, тим більше, з ним.
- Та припиніть!
- Тобі неприємно? Ти не бійся. Буде добре. У тебе… був мужик?
- Що? О, то ви пожаліли мене, диво природи? Сумна пухкенька тітонька, співає душевно. То хай їй буде щастя на одну ніч? Заслужила? Морського вовка їй на радість!
- А ти – язва! - здивовано відсторонюється, а потім знов горнеться до мене він і цілує в шию. - Язвочка … Заспівай мені, ну? Заспівай… А я – тобі, тихо-тихо… Разом поспіваємо…

Отакої, а що ти хотіла, дивачко? Ти зі своїми співами – просто самотня березнева кицька, яка щовечора видирається на дерево й верещить. От і прийшов досвідчений чистопородний кіт. Пахне травами, тютюном і… Я раптом здогадуюся й сміюся:
- А що ви пили для хоробрості? Цей запах… Ви протверезієте й вам стане соромно.
Ошелешений, він випускає мене, а я продовжую:
- Присядьте. Давайте просто поговоримо. Хвилюєтеся за дружину? Давно їхворіє? З нею щось серйозне? Давайте поп’ємо кави і поговоримо. Любите каву?
- Тільки нерозчинну, а цю… заварну. Якщо є, - здається й сідає він.
- Я сама не люблю розчинну. Зараз заваримо. Ви сідайте, сідайте. Ну, я слухаю. Говоріть.

Я варю каву і слухаю. Розливаю каву і слухаю. Ми п’ємо каву маленькими ковтками, і я продовжую слухати. Дивні історії з успішного життя - але... про родинні і робочі негаразди, про чуже життя й усіх чужих жінок, якими праглося затамувати неспокій і образи. Про дитинство і несправджені мрії. Про все, що може розказати маловідомій людині недурна людина напідпитку, поки триває настрій і хміль. А він триває недовго – не набагато більше, ніж мої надвечірні піснеспіви…

- Ну от і все, - ніяково осміхається морський вовк. – Можна ще кави?
- Можна. До речі, знаєте, як перекласти ваше питання? Воно перекладається так: можна я ще трошки посиджу? Вгадала? Можна, але недовго, бо я хочу спати.
- Сама?
- Так, сама. Та й ви мене більше не хочете. Не імітуйте.
- Я от що хочу спитати… Можна? Ти психолог? Ну, психіатр?
- Ні. Я вихователька у дитсадку.

- То от чому моя малеча до тебе бігає! Тобі з ними цікаво?
- Мені з ними легко. Діти – серйозні дорослі люди, просто вони не знають як і що в цьому світі називається.
- А потім дізнаються й стають дорослими?
- Вони стають дорослими, коли розуміють: казати вголос справжніх назв не треба. Нікому не треба.

- Як я? - промовляє, допиваючи каву і ставить чашку.
- Як ви. Добраніч, сусіде. Час спати.
- Виганяєш? Ну… то – добраніч. Заспівай мені щось – що хочеш. На прощання.

Я заплющую очі й співаю – про Ятрань, що круто в’ється повз самотнього козака. А коли відкриваю очі, бачу що мій вечірній гість пішов, полишивши по собі запах тютюну, естрагону й коропа. Дивний вечір. Але саме дивні речі й трапляються з дивачками. На що їм іще розраховувати? Особливо коли золотаве надвечір’я догоріло.
Херсон, 2009


Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15655.html