вона заходить і сідає поруч. чергова розпатлана поетка. блиск у очах, ластовиння, недбала зачіска. все, як має бути. повні губи, ще по-дитячому кругле личко, ще не випнуте вперед підборіддя, коротко стрижені нігтики, сорочка в клітинку, грубі джинси, круглоносі черевички. вона сідає поруч і починає пахнути котлетами. її губи пахнуть котлетами, її нігтики пахнуть котлетами, клітинки на її сорочці пахнуть котлетами, її скромність пахне котлетами, її приховані принади пахнуть котлетами. я сиджу й відчуваю, як просочуюся цим запахом, як він всмоктується в мою одежу і в мої думки, так що скоро мені починає здаватися, наче це мені вона щодня смажить їх – великі, жирні, рум'яні, наче це я щойно сидів у її маленькій кімнатці в університетському гуртожитку і дивився на її ноги, доки вона готувала свої фірмові найкращі в світі котлети. поетка сидить і поглядає на мене, от простягну зараз руку – думає вона, і він візьме її в свої долоні, і не простягає. тому що поезія – вона як котлети. запросиш когось у гості, відкриєш душу, а зранку – прокурена кімната, заставлена склотарою і порожня брудна сковорідка. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15652.html |