2009-05-20 : Loffofora : К2

Мені здається, що коли я про неї думаю – моя кров стає густішою. Думка вже не може відпустити, зростає, розростається як плющ і обвиває тіло змія короткометражних спогадів. Я нічого з собою не можу вдіяти, просто віддаюсь цьому почутті як цнотлива дівчина, і вже не противлюсь, не відганяю його. Ти в моїй шкірі і в кості, ти моє єство, мій розум на ці хвилино-вічності проведені зараз або колись, або ще будуть проведені мною. - З того часу як ти закохався - ти попав у велике казино. Не став на zero! - Але ти мені розкажеш про свої барви і я поставлю на них. - Залиш свої мрії в телевізорі, все що у нас є це небо і земля. - Звучить так собі, скажи? - Мрії про небо віддзеркалюють підземелля по якому ми ходимо. Розумієш? Вчора дивився на засніжені гори, під ногами яких розляглося, неймовірної краси, дзеркало-озеро. Мені не видно було дальше горизонту, але я відчував, перелітав за сотні кілометрів і знав, що в ті секунди ти топтала бруківку Лемберґа в пошуках себе самої, серед голих голосів чужих потреб. Сьогодні стою як Пізанська вежа, котра чекає свого часу. Розмаїття мене не вабить. Виваженість мене не приваблює. Далі ходжу по вулицях, рахую погляди. За три години нарахував п’ятдесят п’ять: 21 – однакових, 15 – здивованих, 10 – закоханих, 5 – щасливих, 3 – злих і один святий. Твого не було. Тож усміхаюся тобі з закритими очима і відчуваю як дотик твоєї долоні повзе по моїй шиї аж до підборіддя. Ми дуже рідко буваємо разом, але це не заважає мені бути з тобою завжди. Підозрюю, що це безглуздо тримати ці почуття в собі. Дивно. Хіба можна вмерти від кохання? Але я в любому випадку помру, а отже питання «від чого?» являється чистою формальністю. Може давай залишимося тут? Я буду працювати дзвонарем, сповіщаючи про відлік часу. Звук відлунням буде нестись з вітром, вдарятиметься об гірські хребти і немов від батуту відштовхуватись від прадавнього озера до небес – лунаючи на всю долину. А ти? Ти будеш моєю святинею. Я колотиму молоде ягня і ми будемо робити шашлик а його серце, як дань вітрам, залишати воронам. А з шкіри я навчусь робити головні убори, оздоблені янтарем і пір’ям сокола. Знову, знову, знову, питаю себе «навіщо?». Відповісти cобі нічого. Забрати у себе – вкрасти у тебе. Мені нічого відповісти самому собі, але не ніяково про це думати. Люди все ще шукають золото. Кільканадцять століть вони хотіли створити його з чогось, а створили папір. А я, лише одне життя хочу тебе – то може зліпити тебе з глини? Але все буде добре для тих хто в це вірить. Планета обертатиметься так як буде краще для всіх. А вітер? На нього ми не будемо звертати уваги в долині де цілуються два медвежі погляди, кохаючись на веранді, коли за гори сяде сонце, і з них же зійде круглий, жовтогарячий місяць. До оргазму ти малюватимеш тільки одну картину – всі зморшки мого лиця, впадини і шрами мого тіла. І з згодом малі нозі побіжать по м’якій траві до потічка під хвойним лісом. Лякати нас будуть хіба що блискавки в тиху дощову ніч, а тривожити – прогноз погоди на завтра. Сховайте собі за пазуху всі правила, напийтесь нафти і зробіть фаєр-шоу, замуруйтеся разом з антиглобалістами в келії, надіньте валянки растаману і придумайте нову релігію, але залиште мене тут – під рожевим цвітом вишні, лапати її ротом і загадувати бажання, або в засніженому Київському сквері дихати собі на руки, і споживати 40 оборотів. Не бери сьогодні окуляри – така ясна, сонячна погода. Зажмурена ти також красива, повір. Знаєш, бодай бреши мені відвертіше. Я в клініці. Мила, пиши мені частіше.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15624.html