Я не знаходжу стимулів - я ламаюся.
Ти шепочеш уві сні - "немає часу, немає часу". Від цього прокидаюся Дивлюсь на твоє цнотливе обличчя, заплющені мороком очі, як повіками до скроні, а від скроні до вилиці розливається вранішнє марево. Остерігайся, мила, бо вітер зриватиме хованку твоєї постелі через відкрите вікно, через мою хвору уяву, своїм пекучим від холоду подихом - наскрізь. Сліпну, бо зелено. Сліпну від паперу. - Немає часу! - кричиш, зіштовхуєш кота з грудей. Безтямна, гола хапаєшся за краплі, за годинник, за білизну - немає часу - тремтиш у ванній натягаєш панчохи на бліді тонкі коліна. Спідниця, чоботи, пастки ледве застібнутих блуз та жакетів, розрізи пуловерів - немає часу - дим випускаєш у каву, він чіпляється за ніздрі, за віконні шиби, за мої руки на твоїх плечах. Не маєш, не маєш, не маєш. Часу. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15455.html |