Тепловоз logo ТЕПЛОВОЗ.COM


2009-04-07 : Loffofora : Мій ХайВей.


Заходимо до кнайпи. Нас припрошує дівка в в’язаному платтячку присідати де бачимо.
- Сьогодні у нас літературні читання будуть і взагалі буде дуже весело.

Народу таки трохи зібралось і щоб бодай краєм ока бачити тих графоманів-геніїв-читачів-поетів-творців ми сіли на дерев’яні таборики в кутку залу. Столом для нас служили цимбали на яких стояли меню в шкіряних обкладинках, оскільки вільні місця були лише в других залах. І хоча я прийшов, по великому рахунку, переговорити за власні музичні справи, а по маленькому – напитись пива і висцятись, який толк стояти в театрі за дверима? Цигарки, пиво на, так званому, столі – все почалося.

Дим виїдав очі, таке часто траплялось в закладах такого типу, але ніхто не жалівся і всі продовжували сьорбати, слухати, дивитись і курити. Декілька віршів дійсно були варті уваги. Особливо запам’яталось Лазуткіна «а вона для нього - секс-тамагочі», та Паші - «плацкартна Україна». Думки, бурчання в животі, погляди, якісь спогади, якісь плани на майбутнє, смоктання цигарок - я літав десь далеко. Навіть не знаю про що писати далі. І краще не знати. Якось так. Авжеж, так краще.

Я впізнав тебе одразу. З високо піднятим підборіддям разом з кавалером (то, якби, було зрозумілим як стала істина) ти пройшла до залу, сіла на відведений тобі стільчик та почала теревенити з подругою. Коли почались читання, в тебе було таке лице, знаєш, дуже вумне-тіп. Ти робила вигляд, що уважно слухаєш, але я знав, що ти була далеко від тих столів, пив, поезій… Я не міг згадати як тебе звати: Оксана, здається, чи Уляна, але те, що я впізнав тебе одразу, без сумнівів -- правда.

Ми знайшлися поглядом, і я прочитав на твоєму обличчі здивування, але усміхнене, щире здивування. По дорозі в WC ти підсіла до нас за цимбали. «Я чомусь думав, що ти поправишся», - випалив я. Вона зніяковіла. Далі, ми перекинулися безглуздими словами по типу: «Як справи? Діти є? Що нового?» Так, якби ти знала, що у мене старого.
- Нагадаю, мене звати Наталка.
- А мене Ярополк.
- Як-як?
Сміюсь…
- Ярослав.

І що тут думати? То було років п’ять чи шість назад, в поїзді Івано-Франківськ – Київ. Я приперся до тебе на бокове місце і заявив, що якщо ми не познайомимось, то це буде помилкою всього мого життя. Ми гуляли по вагонах, розказували один про одного, пили пиво і курили в тамбурі. Здається, потім ти спала а я сидів біля тебе, слухав стук коліс і хропіння пасажирів, зрідка відводячи погляд в темінь вікна.

В перерві між буквами які доносилися з якогось лажового комбіка я сів за один стіл з тобою. Кавалера твого серця десь не було. Ми розмовляли:
- Це твій хлопець цікавиться поезією? Чи яким вітром тебе сюди занесло?
- Та ні він програміст.
Міміки було достатньо, щоб дещо зрозуміти, вловити настрій твоїх думок і навіть покопатися в твоєму минулому.

(Що, дівко, тебе застало життя? О так. Життя як воно є. З майонезом за п’ять п’ятдесят грн., картками на метро, компостерами, нервовими ранками й безнадійними вечорами. Напевне ти вже розбираєшся в м’ясопродуктах і побутовій хімії. А була ж ти студенткою факультету журналістики з грандіозними планами. Імпозантною, припанкованою аристократкою. Я уявив як ти наливаєш «Фейрі» на ганчірку і старанно протираєш тарілку, попередньо викинувши об’їдки в сміттярку під раковиною)

Головні герої дійства зібралися, поспілкувалися в різних точках залу з якимись депутатами, панками, похуїстами, свідками Ієгови та атеїстами, попрощалися і вийшли з закладу, де все ще продовжувалося, так би мовити, свято. Так-так, там була доволі різноманітна публіка. Двоє чоловіків п’яненьким, хриплим голосом почали волати в мікрофон якісь пісні ін інгліш. Ілюха перевів увагу на себе, добравшись до мікрофона і почав грати на губній гармоніці, а інші вуйки побрались за бонґ, тамтам і хуйовий тамтам. Публіка виглядала задоволеною. П’ятниця – пий, гуляй, веселись… Все це трохи різало мені вухо (не люблю балаган) і я пішов в туалет, щоб після цього покинути той цілий «Барабан». Тобто треба було міняти місце дислокації, я це відчув.

Одівшись і подавши колезі знак, що я його буду чекати на вулиці, я попрямував до виходу. Ти стояла в проході і спілкувалась з якимось іноземцем.

- Бувай, радий був тебе бачити. Кулька крутиться – ще побачимось.
Твій дивовижний, погляд на щось очікував, і здається ти навіть сказала: «Нууууууу».

- Окей, давай, записую.

Я дістав з кишені телефон, але батарея повністю розрядилась.

- Давай свій.
- Так куди ж записувати?
- Записуй.

Вийнявши з сумки ручку і товстенький шмат паперу формату А4, де зверху було написано «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні», я простягнув їх тобі.
Ти здивувалася розмірам, так званого, телефонного записника, і вивела ручкою телефон, а також дописала «Наталка (з потяга)»

- Не варто було писати «з потяга». Я бачив тебе ще десь рік тому, ти сиділа на сходах на Контрактовій площі. Здається, ти була в чомусь червоному, але ти мене тоді не зауважила.
- Не правда. Я тебе також тоді помітила.
- Чому не гукнула?
- А ти чого?
- Ну добре, щасливо тобі, цьом-цьом.

Ми сором’язливо обнялись і я поцілував її в щоку.

Я вийшов на вулицю та поїхав додому. В дорозі я розмірковував: «Навіщо вона дала мені телефон? Я не доганяю. Так, треба спитати у подруг. Може вони знають. І що? Телефонувати чи ні? Зателефоную коли прийде час. Бля, він не прийде, він йде, проходить. Ну не завтра це точно. І не післязавтра. До дупи, якось воно буде»

Інтересно, що б Гріолко сказав… Варто дзенькнути? А що я їй скажу? Запрошу у свій театр? На каву? А може то моя доля? Або то моя жінка майбутня? Або не жінка а просто -- сурогатна матір? Так-так …


З ВИПАДКОВОГО ДІАЛОГУ:

- Боже, яка ти йобнута! Я бачу тебе наскрізь і там в середині ти… Чого ти хочеш? Ти хочеш, щоб я був тобі губкою для сповіді? Чи коханцем? Чи і те і інше? Чи конем ? Чи опорою і стіною?
- Знаєш що? Я не створена для того, щоб мити посуду і готувати їсти. То не моє покликання.
- А яке твоє покликання? Бути завжди в центрі уваги, вести безтурботній спосіб життя, відчувати прекрасне але не бачити, чи просто не хотіти бачити те, що відбувається навколо тебе. Знаєш, ти не Коко Шанель і не Мерлін Монро.
- А ти не Мерлін Менсон, пойняв, козел!
- О так! Творити, бути завжди в піднесеному настрої. Хуйня це все, от що я тобі скажу. Залиш свої дівочі мрії! Може тобі слід поставити сірники в очі? Тобі не треба бути ні сильною ні розумною, але ж…
- Та ти після сексу зі мною, ще умудряєшся засунути руку моєму товаришеві в штани, при перегляді телевізійної передачі про куховарство, в момент, коли я жарю яйця, щоб ми пожерли. Яке спільне? У нас спільного нуль. Ти чуєш? Я вже не кажу, що ти не робиш міньєт. Я думаю, що прогресивна дівчина в нашому суспільстві повинна оволодіти цим, не надто складним, технічним прийомом.
- Ти куди йдеш?
- Не твоя псяча справа. Буду завтра – будеш мати час напацькати свої пазурі.
- Повішайся!
- Купи собі нові мізки.
- Ти про це пожалкуєш!
- Зате мені зроблять мінєт. Знаєш хто? Віка, твоя подруга. Бу га га.

Грохнули двері. Почувся істеричний крик: «Ааааааааааааа…». Плач.

- Блять.


Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15331.html