2009-01-20 : олейна : ДЕПРЕСИВНИЙ ДЕННИК (аркуш з недавнього минулого)

* * * Як страшно жити після смерті! Я не знала, що коли моя душа помре, моє тіло залишиться жити. Ні, не знала. Проте так сталося. Я перестала відчувати тепло, радість, майже перестала. Імітуючи емоції, невдало жартую, тут і там когось ображаючи й зачіпаючи, насправді не маючи ні до кого зла. Роблю добрі вчинки за інерцією, тому що так треба, не відчуваючи більше ні розради, ні приємності від того, що допомогла тим, кого вчора ще так любила, а сьогодні просто залишаюся поряд із ними. Залишаюся, бо так треба. Так треба їм. Мабуть, почуваючи мою душевну мертвоту, вони не вдячні мені, не раді тому, що я тут, завжди напохваті, завжди буквально на відстані руки. Їм важко зі мною, але жоден із них мене не відпустить. Може, через це я постійно відчуваю роздратування? Невідступне, як головний біль, і таке саме непомітне для оточуючих, як і мій головний біль? Тільки біль виїдає мене ззовні, а дратівливість – зсередини. Мені кажуть: ти змарніла. Чому ти так змарніла? У тебе холодний погляд. Ти стала якась відсторонена й згрубіла водночас. Ти так страшно й жорстко стала жартувати. Від тебе весь час чекаєш удар в обличчя. Я криво усміхаюся й кажу: “Дивно, я лише втомилася й усе”, - й міняю тему. А сама в собі, чорна від люті, думаю. І думки в мене дійсно цупкі, як мішковина й сірі, як невибілений льон: - раніше я боліла за кожного з вас, вкладала душу, кидалась як божевільна на кожен ваш поклик, на кожен зойк, хай і не до мене звернений. Я вірила: якщо в радіусі 1-2х метрів круг себе зробити все можливе, аби припинити чужі страждання, це й не такий уже тягар, але якщо так зробить кожен, то життя у світі в цілому стане ліпшим. Я певна була, що байдужість – найстрашніший гріх. Я так хотіла, аби кожен став щасливішим, а кожен… Не знаю, що при цьому робив кожен, але краще не стало нікому. Просто в усіх з’явився «цап відбувайло» – я, що так недоречно вплуталася в несвої справи. - тоді я втекла од них, зачинилася, відсторонилася – почувала, як глибоко, як невиправно перед усіма завинила й утекла, аби не наробити більшого лиха. Так минула фаза «підліткового максималізму» й «абстрактного гуманізму » на конкретних прикладах. Поволеньки - поволі приходив заспокій – з першими листочками, з весняним вітром, з теплим дощем. Я спокутувала свою провину важкою працею. І що тяжче мені було, то легше… мені ставало. Самота вгамувала мене. Адже на самоті я не можу заподіяти шкоду іншим людям. Я навчилася жити без людей і привчилася , критично себе оцінюючи, себе отаку терпіти. - і тут повернулися люди. Ті самі, які …, ні, вони тоді не виганяли мене, вони просто дали мені зрозуміти – кожен по своєму -, що я не повинна втручатися в їх справи. Вони повернулися до мене так, ніби нічого не було, і я, не почуваючи до них образи, пустила їх до себе. Мені так хотілося вірити, що в них тепер, без мене, стало все добре! Але замість добрих новин вони знову принесли мені свої жалі й болі, плакали й казали, що без мене їм так погано, бо нікому їм тепер не те що помогти, але й вислухати нема кому. Я не перебивала, слухала, наповнюючись подивом і сумом: невже ви не зрозуміли, що ви не хочете жити краще? Ви просто любите плачі у власному виконанні. Вам просто не стало з ким бідкатися й нема кого потім звинуватити, якщо розв’язання проблем, урочисто покладене на чужі плечі, піде шкереберть! Але я не могла цього сказати, бо… мені їх було шкода. Я не могла їх відштовхнути, бо… мені їх було шкода. Я не могла не робити того, на що мене так пристрасно провокували, бо… мені їх було шкода. Я почувалася як мати-земля поряд із цими бідними слабкими людьми. Земля, яку розорюють, переорюють, засівають, виснажують, а вона родить і родить, хоч дедалі менше й менше, неохочіше й неохочіше. Я мовчки, переборюючи нехіть, зневіру й презирство до себе, мовчки робила те, що вони хотіли. Й від мовчання поволі обкипала чорною люттю, як смолою. Моя власна отрута вбила мою душу і я ...вмерла. А тіло живе, автоматично діє, тягає при цьому за собою мертву душу, ніби просотану отрутою губку, і той трунок капає на все й усіх, і капатиме, допоки тіло не вмре. А так хочеться, аби воно… нарешті вмерло! Бо жити так, як хочеться, жити інакше, на повну силу, аби довкола тебе теж хотіли жити і жити поки не можу або більше не можу. Хоча, можливо станеться диво й душа - оживе? Інша й невпізнавано моя? Якби...

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/14836.html