Раніше я не вірив, шо життя – це як кіно. Але ось одного разу ранньої весни, коли повітря холодне, а дерева голі, я сів біля вогню і випив стільки горілки, що виявилось – да, життя – це справді кіно. Через шість годин я прокинувся вивернутий назовні, в незнайомому місці, і фільм продовжується! (хоча, це вже мабуть зовсім інший фільм) Коротко про себе. Я ненавиджу своє теперішнє становище, я хочу змін. Разом з тим, я не прикладаю ніяких зусиль для цього. Я слабкий… як і всі ми; може навіть і слабший. Тому я вибираю горілку! На дверях магазину, де ми купували бухло, неоном написано «цілодобово». Зі мною були мої друзі. Вони помагали мені пити горілку і запивати її пивом, я їм за це вдячний. Але потрохи вони губилися кудись, я навіть і не знаю куди… Я не міг втримати ситуацію під контролем (я слабкий). Трамваї пускали іскри у вечірнє небо, іноземні туристи сідали у свої автобуси і забиралися на хуй. Мене манили вогні великого міста, тому я розпрощався з останнім із друзів і пішов сам не знаю куди. Шлях був довгий і плутаний. Машини літали по вулицях, на ігрових автоматах хтось зривав банк блискучими монетами по 50 копійок. Життя грало фонтаном… І ось дзвінок. Я спочатку не зрозумів, шо це, власне, таке. - Шо це таке? – спитав я. Сивий нещасний дід біля мене похитав головою. Він витяг з кишені піджака маленьку червону книжечку. - На, - дає він її мені. Я дивлюсь і не розумію. - А?.. Він сам кладе її в кишеню моєї куртки і усміхається. В цей час трамвай стояв на Котляревського з відкритими дверима, а на зупинці в цілковитій темряві дзвонив таксофон. - Це таксофон дзвонить, да? - Да, синок, дзвонить. Іди проспись, - дещо спічутливо сказала зачухана кондукторша. - Я в нормі, - сказав я сам собі у напівтемному трамвайному салоні. Часу на роздуми не було. Трамвайньор дав дзвоник, а я звалився вниз через двері на бруківку. - Я ше і не так бухав, - сказав дідок з сентиментальною усмішкою. Трамвай рушив. Мабуть, останній. Я беру трубру: - Альо, альо! Слишиш, це я. Я на Скнилові, я на Скнилові, слишиш? Тут є горілка! Горілка є, чуєш! - Горілка?.. – зірвалось ніжне слово з моїх уст. – А хто ти? - Я Міша. Я на Скнилові, чуєш? - Да, Міша, я чую. Але Міша, слухай, Міша, як мені туди добратися? - Значить так. Зара їдеш на приміський, там сідаєш на електричку. 15 хвилин – і Скнилів… Бігом, бігом на приміський! Внизу бруківка мельтишить тьмяним блиском, трамвайні колії горять місячним сяйвом і ледь-ледь біліють окурки. Я біг і не відчував свого тіла, я плавно заглиблювався в думки, а коли зупинився перед приміським, то не міг їх пригадати. Там всі каси позакривалися. Біля турнікетів стояли мєнти; я так задихався, шо слова не міг сказати. - Шо, шо ти хочеш? – питали вони з усмішками, впізнаючи в мені страшно п’яного. Електричка стояла, готова до відбуття, і світилася теплим магічним сяйвом. Я показував на неї пальцем і казав: мені туди! - Де квиток? – питали мєнти. – Квиток маєш? - Я тільки до Скнилова… 15 хвилин всього… - Ну шо, пропустим його? Я згадав про книжечку в своїй кишені.. Паспорт – написано було на ній. Мєнти побачили її і розступилися; я потрапив до електрички. Лагідне гудіння електрички мене заколисало. Мені приснився сон про фабрику, де виробляли картон. Хтось почав мене тормошити, я ледве відкрив очі, моє тіло здавалося мені неймовірно важким. - Ваш квиток, - спитала жінка в синьому з маленькою машинкою в руках. Який квиток? – подумав я. - Я тільки до Скнилова. - Скнилів був півгодини тому. Квиток… - Не може бути. Крім мене у вагоні був хтось, хто накрився пальто і спав. - Як я міг проспати Скнилів? – спитав я сам себе. - Хєр його знає, - відповів мєнт, який підійшов вслід за жінкою. В руці він тримав рацію. - Документи покажи. - Я маю паспорт, - неуважно відповідав я, все ще не вірячи, шо проспав Скнилів. – Ось він. Вони відкрили паспорт і довго не могли відвести від нього погляду. Нарешті вони переглянулися. - Значить, от шо… - розгублено сказав мєнт і віддав мені паспорт. Я мовчав. Вони провели мене у вагон-ресторан, де за барною стійкою мляво скучав бармен. - Що замовите? – спитав він. - У вас горілка є? - Є. - Давайте. Я сів за столик, і він приніс мені пляшку горілки. - Це як Європа, - сказав я. - Це точно, - сказав бармен. Потім він взяв ящик пива і пішов у інший вагон. За склом пливли далекі вогні. Фіранки хиталися в ритмі руху електрички. Як добре все вийшло, думав я. Хоч я і проспав, все вийшло дуже добре. Я наливав огидної на смак горілки у маленький блискучий стакан і випивав сам один. Коли я п’ю горілку, мені тяжко зупинитися. Усе на світі було в рівновазі. Але ось знову ця картонна фабрика, а значить, я знову сплю. - Ей, синок, вставай! - Шо? – спитав я недовірливо уві сні. - Це прикордонна служба, - сказав чийсь вкрай байдужий голос. Я трохи відкрив очі і розгледів розмиті силуети над столом, на якому спав. Біля мене стояла наполовину пуста пляшка горілки. Той, шо говорив, обернувся до свого напарника. - Ненавижу ці нічні електрички, - сказав він. – Ваші документи. Я раптом так розізлився від цих слів. - Та скільки можна вже! – закричав я. - Ти шо, курва, кричиш?! Покажи паспорт і забирайся на всі чотири сторони! - На! – віддав я паспорт. Але раптом задумався. – А це шо, кордон? - Так точно, - прикордонник взяв паспорт і присвітив на нього ліхтариком. - Не сміємо вас довше затримувати, - сказав прикордонник. Він чомусь так розгубився, шо несподівано віддав мені честь. Я тоже віддав честь (це все від горілки – подумав я). - Я піду скажу машиністу, що все нормально… - Ви перевірили документи того дядька, який спав у пальті? - спитав чомусь я. - Якого дядька? – здивувались прикордонники. Я подивився в той паспорт, що тримав у руках. «Дипломатичний паспорт ЕС» - написано було там яскравими крупними буквами. Я відчував – було далеко за північ. (Я втратив відчуття часу). Здавалося, електричка набирала швидкість. Вона вже не робила безцільних зупинок серед безлюдних вкритих темрявою рівнин. Вона стала ще більш пустою. Бармен так і не повернувся, а лампи денного світла тихо деренчали в осиротілому барі. Проте, проте … Проте, в мене ще була горілка, а горілка, як відомо, на дорозі не валяється. Я подумав, шо я приїду на кінцеву станцію, куплю там пива на останні гроші і на цій же самій електричці повернуся додому. Але сталось не так. Я був при свідомості лише наполовину, коли з деренчливого динаміка машиніст повідомив, шо наш електропоїзд прибуває нарешті на кінцеву станцію. Слава Богу – подумав я. Це був широкий яскраво освітлений перон з синіми вказівниками в сторону WC і камер зберігання. (Приємне дизайнерське вирішення.) Смітники були чомусь пусті. Через підземний перехід я потрапив до головного залу з касами та розкладами поїздів на плазмових екранах. Тут до мене підійшов чоловік середнього віку в довгому білому халаті. - Ласкаво просимо в Ед- Дах-Лі! – сказав він. – Я відвезу вас у готель. - В який готель? – здивувався я. - В готель Сто-Діамантів-Плаза. - Сто-Діамантів-Плаза? Шо за брєд? - О ні! Це кращий готель у нашій області. Тут ви знайдете все, що забажаєте.(Ви розумієте, про шо я? – підморгнув він.) Відмінний сервіс, кожного дня сніданок в номер. З шампанським… В нас обслуга не краде, як в інших готелях! І ще в нас щурів нема. - А шо це за країна, доречі? – спитав я. - Це – Західна Сахара. - А чого ви тоді по-українськи говорите? – здивувався я. - Насправді я говорю по-західно-сахарськи. Просто в твою голову імплантовано чіп, який перекладає мою мову, посилаючи сигнали тобі в мозок. - Ага, ясно. Ми сіли в довгий чорний лімузин і поїхали. Місто навколо жило яскравим нічним життям. З кабаків лунали старі пісні про головне і веселі п’яні верески. Казино і борделі манили до себе гарячим сяйвом неонових вогнів. Цілодобові магазини з простими невигадливими назвами Алкоголь & Тютюн ховали в своїх надрах фантастичні речі… Одним словом, це майже рай. Готель Сто-Діамантів-Плаза стояв в самому центрі. - Це – наш парламент, - показав мій тверезий супутник зневажливо на зачуханий сарай напроти. В готелі було чисто і затишно. Підлога була покрита м’яким червоним килимом. Молодий портьє в бордовій кепці шанобливо поклонився. - Ваш номер готовий. Ми піднялися на ліфті кудись дуже-дуже високо. Блискучі темні двері номеру ніби усміхалися до мене. Заходь – говорили вони. Всередині все блистіло чистотою і недоторканістю. На дивані сиділа дівчина в оксамитовому платті з глибоким декольте. Бокал з мартіні у її руці ніжно виблискував жовтогарячим бліком. - Хто ти? – спитав я вражено. Вона усміхнулась. - Я - Інга, дорога шлюха. Я забрела випадково в твій номер. Буває ж таке?.. Я відкрив рот. Грала четверта симфонія Бетховена. Для піаніно. - Ти хочеш сказати, що готель Сто-Діамантів-Плаза славиться своїми шлюхами. Я правильно тебе зрозумів? – спитав я невпевнено, майже по складах. - Можна і так сказати. Але ми гаємо час. Отже, я – дорога шлюха. А куди водять дорогих шлюх?.. Пауза. - В казіно?.. - Точно. В казіно було шумно і людно. Я поставив на зеро і програв свої останні гроші. - Не сумуй, - сказала Інга. –Тут вже все оплачено. Ми сиділи за столом для покеру, Інга гладила мою ногу. В неї були довгі червоні нігті. Я постійно програвав, я не вмів грати в покер. Важко сказати, скільки часу пройшло так. Ось підійшов той самий чоловік у білому халаті. - Міністр чекає на вас у кришталевому залі, - прошепотів він мені на вухо. Я встав з-за столу, чемно вибачився і пішов. Дорога шлюха Інга сумно дивилась мені вслід, розпочинаючи наступну партію в покер. Її погляд був пустий, як погляд із рекламного щита. Джаз-бенд грав шось дуже дивне, сам не знаю шо. В кришталевому залі, як і було сказано, сидів міністр. Він курив сигару і пив 78-градусний ямайський ром. - Давайте зразу до справи, - лагідно сказав він. – Шось вип’єте? Віскі, ром, водяри? - Від стопки горілки не відмовлюся. - Принесіть міцного на запивку, - наказав він офіціанту. - Да, сер. Разом з бокалом пива офіціант вніс паперовий сувій з великою блискучою печаткою. - Це проста формальність, - сказав міністр. – Підпишіть тут і отут, - показав він. При світлі каміна ми пили горілку, як воду. Міністр мовчав і усміхався. Але полум’я кожної миті змінювало все навколо, то яскраво освітлюючи, то заганяючи в глибоку чорну тінь, тому я не впевнений у цій усмішці до кінця. Я чомусь в лімузині. - Де я?.. – впадав я у п’яну істерику. - Заспокойтеся! Ви у Західній Сахарі. Все нормально. Ми відвеземо вас на вокзал… - заспокоювали мене. За вікнами світанок дратував зір. У вагоні електрички всі їхали мовчки. Люди були брудні і налякані, стояв дощовий осінній ранок, моя голова пульсувала від болю… Виявляється, я загубив Дипломатичний паспорт ЕС. Біля вокзалу я сів на трамвай і поїхав додому. Я не мав грошей заплатити за проїзд і мусив виправдовуватися. Дома все було без змін. Я підігрів чаю і сів дивитись телевізор. Приблизно о десятій задзвонив телефон. - Йдем сьодні в парк бухати? – спитав голос з трубки. - Ні, я більше пити не буду. Принаймні, тиждень. Я відчував пустоту. Вона була глибоко всередині. Раптом я згадав про свою політичну карту світу. Я витяг її з шухляди, і там була примітка: статус Західної Сахари не визначений. |
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/13580.html |