Красиві вогники над горизонтом видавали славне місто Франкове. Все передмістя у вогнях. Як давно я тут не був, скільки всього помінялось..
Чому тільки полум’яні відтінки опановують творчі душі наших дизайнерів? Та начхати, лишень фотографічних спогадів буде бракувати та крихта смутку буде присутня тепер. Посмішка намалювала моє обличчя і вогники в очах відобразили реальну картину знадвору – все горіло. Все, але там - далі, на безпечній відстані і це тепло, ще більше розпалювало смуток технічної комплектації. Це було красиво, жоден митець такого не вмудрує, такого масштабу не охопить, як оце тепер я бачу крізь вікно.
Вогні колиб – ось на що я подумав спершу, але то неслося адзьке полум’я сатани, вітряними хвилями по землі, несучи смерть, клуби диму, чорняві вигорівші плями та несамовиту красу. Піду візьму чаю, щоб хоча би трохи наблизитись до Фаренгейта…
Спершу з'явилась розгубленість та втрата орієнтирів, лиш деколи мелькали пекельні язики вогню. В густому сіряві вже важко було зберігати спокій і збудженість давала відчути більше ніж завжди. На мить розвиднілось, що аж здалося, що то був сон..
Почуваю себе в’єтнамцем, який бачить лише свою неміч в ненаситній мобілізації на вірність смерті, що одне за одним поглинала населенні пункти. Або - немов на сонці у безвітряну днину, посилено ковтаючи повітря, що не дає полегшення, шукаю очима спокій і свою прохолоду...
Або, або – курва мать, шо робити? Вже чую хтось шукає пожарний вихід і як бальзам на душу лягає бите скло. Піздець, ну і куда він пригне – у фритюру? нехай вже ліпше морду я йому наб’ю…
Під ногами відчуваю роботу конструкторів-сталеварів, що вилилась у вічну масивну машину, яка несеться і шляху не боячись змете навіть самого чорта, коли їй буде то потрібно. Спокій мене охопив так само легко, як мить тому тривога. Тверда рука машиніста не подавала знаків занепокоєння і натяків на небезпеку – все було гут… несло паленим органічно-м’ясного походження, коси красуні вже розвіювались на вітру і я засумнівався... Згадався HIM з його хардвершин кліпом «Wicked Game» та мить де він так… Я сумнівався, що то шлях не у пекло і що ця свиня - провідниця-сідниця не парить мені фуфел...
Треба взяти все у свої руки, а першим ділом цінні речі звідусіль. Вибираю своє щасливе число і прямую у вагон під цим номером.
От бля, замурували суки, - як у підводному човні загину в секторі, який обрав мене і пилами два дні будуть метал цей воротити.
Фу, то я слабко дьорнув за лямку. - все відчинене...
Прозоре і відкрите відношення провідників, які прохали залишатися на своїх місцях, аргументуючи це зберіганням спокою та тим, що в інших вагонах так само нічого у вікно не вгледіти, віяло холодом та смертю – то був вже поїзд повен мерців і тільки я ще жив та пам’ятав, що мить тому усі горіли… |
