Мені мастихіном пробивали руку. А я колов загостреним держалном пензля. Ми билися за краєвид у який були закохані. Ми не знали, що місто виросте так швидко і поле зникне під вагою супермаркету – ні, ми думали воно вічно лишатиметься незайманим, вбраним у шкільну уніформу. Ми писали вірші, і слово "хуй" у них повторювалося незліченно, ми хотіли видаватися аґресивними, татуювали на своїх спинах сцени розтинів – і це горіло для нас словом "поезія".
Сьогодні ми зустрілися випадково, наші руки ще вкриті саднами, а очі заклієні пластирем. Але – ми посміхаємось! Звісно ж – ми нічого не забули, ми – такі, що не забуваємо. Ти пам"ятаєш, раніше над полем літали птахи, тепер - зупинка тролєйбуса, тхне каналізацією, і так багато чужих людей, яких ми бачимо вперше. Усі вони ґвалтують щодня краєвид, за який ми ладні були померти – ветерани боїв за юне небо. Ми купуємо пиво та якусь гидоту зі смаком смаженої цибулі, ми кидаємо сміття туди, де раніше, нам так здавалось, було саме ТЕ МІСЦЕ. Тепер тут вхід до метрополітену. І він продається лише за 50 копійок. |
