Коли в голову влізла думка що можна поїхати, зразу ж наступна думка була що поїхати треба обовязково....
Я не пам"ятаю коли я почала відчувати географію свого міста, я ніби завжди знала майже всі вулички, кожна дорога чи стежиночка шепотіла про щось своє, до коліків в серці знайоме, проте не завжди важливе...
Я не знаю де починається і закінчуєтьсяя те чим можна жити і що можна відчути, чого хотіти і чого бочтися, я не знаю де починається географія атласів, глобусів, туристичних фірм, які простори я можу осягнути своєю любов"ю чи не любов"ю і яке місце у цьому всьому займає моє місто, і чи цей маленький кусочок географій взагалі мені потрібен....
Коли я вперше їхала з свого міста я не відчула нічого, абсолютно нічого, ні суму ні радості, мені просто не хотілось повертатись, ще тоді ніби щось починало відмирати і помирало кожного дня не залежно від днів тижня і погоди...
А потім я їхала і вдруге і втретє і тепер відчуваю лише те що іноді туди потрібно поїхати і обовязково ненадовго... бо там немає нічого і тільки здається що теплий попіл сипеться крізь мої пальці і летить перетворюючись в білу пилюку, а подивишся, а то навіть не попіл, руки самі по собі були теплими і безпомічними....
Але як так? це ж моє місто там ніби повинно бути моє "коріння"????та ні ...
І знову потяг вистукує милодію спокою, 12 годин для того щоб повернутися!!! і як тільки ступаю на перон починається життя яке я обожнююю..... це моє!!!! |
