Літо вже давно збавило оберти і почало потихеньку пакувати валізи. Збирало яскраві одежі з дерев та газонів, пакувало блискітки сонця. Але місто не надто переймалося тим. Воно нарешті почало трохи відходити від круговороту подій та вражень. Помалу влягався гам від фестивалів та концертів, струшувалися сліди від кедів у найрізноманітніших місцях, а графіті так і продовжувало гордо красуватися там де його полишили. Лише пил не збирався здавати позицій. Він як завжди усюди поспівав і всім докучав, у офісах, що починали потроху заповнюватися працівниками, на вулицях де без кінця снували, усюди словом.
Коли дивишся на зоряне небо, приходить багато світлих думок. Прикольно таки жити на даху. Зовсім як Карлсон. Вчора була на кладовищі, там нічого не змінилося: тиша, смерть, спокій. Коли я кажу, що не хочу жити, то неправда. Туди не особливо хочеться, особливо якщо надовго, там же з нудьги можна померти! О, стає трохи прохолодно, піду спати, спати, спати, аж до самісінького ранку.
Чи бачать міста сни? Мабуть так, бо всі їх бачать. Люди, тварини, птахи. Значить і вони теж. Скоріше за все це метушливі короткометражки, переповнені спалахами неонової реклами. Або наприклад таке: промисловим гігантам сняться величезні труби з яких мільйонами кубометрів виривається дим усіх кольорів. Він окутує їх поступово, починаючи знизу, і підіймаючись до найвищих хмарочосів, топить у собі, чим вище, тим густіше й задушливіше, стає так темно, що не видно навіть неону. І місто зникає зовсім, десь у пекельному місиві, густому як смола. Це кошмар. Воно прокидається і кричить, той крик нечутний для людей, але видимий: коротке замикання, вибух рекламного екрану або ще якась трясця. Їм не подобається те на що ми їх перетворюємо, але все ж розуміють, що по іншому статися не може і тому миряться, потерпаючи від кошмарів, які раз у раз стають все страшнішими.
А Закарпаттю чи Поліссю мабуть видиться, як їхні чисті річки перетворюються на чорні маслянисті потоки, що розливаючись всотуються в землю, проникають до коріння і напувають дерева смертю. Вони вмить чорніють знизу доверху, листя стає твердим та гострим і обсипаючись, впивається в зболену землю, з дзенькотом виколупуючи з неї скалки. Або як дерева раптом усі до одного обертаються на попіл з першим променем сонця, а річки марніють лишаючи по собі лише розтріскані гирла. І ні згадки тобі про світанкову прохолоду, краплинки роси, що скарбами розсипаються у траві, не чутно веселого щебету птахів. Тільки вигоріла пустеля, де вітер підіймаючи хмари мертвого пилу, ховає сонце. І знову болюче пробудження, і знову знайомий крик. |
