Тихим порухом на стінах Його руки - ніби метелики...
Темрява сягає колін, а Він сягає темряви, повільно підіймаючись до Її плечей...Так ніжно, ніби Вона от-то розтане...
Вона і справді тане...У імлі повного місяця і Його обійм..
Він сидить позаду Неї, притуливши свої крила до стіни, обіймаючи ногами маленьке легке тіло...Від стіни Йому холодно, а від Неї - жарко...
...До сірої кімнати зазирає величезне вікно без завіс. Це воно розділило кімнату і їх навпіл. Кімнату - величезною тінню від рами, а Їх - світлом, що сягає лише одного боку тіл. Але Вони намагаються бути разом. Бути, як люди. Відчути все, бо десь залишилось тривожне відчуття, що так було колись - і так було добре...
Тому Вони шукають один одного, знаходять і притискаються з силою...
І знову відстань...Щоб ще раз знайти...теплим поглядом і ледь торкаючись тоненького "дракончика" Її хребта...Вона схиляє голову до зігнутих колін... Чи то від смутку, чи то від насолоди ніжністю.
Холодний вітер мете на підвіконня кришталевий зоряний пил...
Він піднімає Її на руки. А далі...
Нові відстані і зустрічі Їх тіл...Зупинки, рухи, рухи, рухи.
Маленький павучок витягнув оксамитову нитку і тихо спускається з вікна...
От-от виплете першу завісу в Їх житті...Сплете Їх долі так, як зараз сплелися пальці...
І вперше холодні зорі залишаться там, за вікном...
Тоді все буде не просто "як у людей", а насправді...
Ця мить напружена й болюча...Напружена - від лавини, що проноситься безкінечним потоком, болюча - бо в кінці все -і радість, насолода, і смуток, і навіть сміх - ВСЕ виллється через очі. Нестримною зливою.
З боку вікна - блакитними сльозинками всепрощення і любові до всесвіту, а з боку тіні - пурпурними краплями марних надій.
Він покладе Її поряд, а Вона встане, щоб поцілувати Його живіт...Пурпурна сльоза змішається з блакитною в маленькому озері Його пупа...
Велика павучиха зітхає. Вона тягне за лапку недолуге дитя, що розпустило дорогоцінну оксамитову нитку надії марно...Павученя збирає до старого кошика срібло з вікна, похнюпивши носа. Йому шкода не ниток, а двох крилатих у Кімнаті Без Завіс...Воно вирішує невпинно повторювати своє "бешкетництво", коли велика павучиха спатиме...
Тихі розмови напівпошепки...
Нетривалі лагідні посмішки...
Вони знають, що прийдуть сюди знову.
Він цілує ЇЇ заплакані очі.
Їм будуть снитися сни, які Вона пам'ятатиме за обох.
Бездонні, спокійні...Пурпурні і блакитні...Як і Їх життя... |
