В Отстое добровольно
лёлё, 2007-03-04: старое.забытое.вспомненноеСнігоочищувальний пристрій. Мабуть, трактор, але з щіткою. З щіткою-конусом. Очищення заради процесу, а не результату. Змітає бруд, залишаючи снігово-пісочний слід від коліс на асфальті. Навіть два. Так само і я. Хочу допомогти, а в кінці кінців виходить, що лише погіршую ситуацію. І з розумінням своєї непотрібності з глибин несвідомої свідомості виникає непереборне бажання подорожувати трамваєм. Обрати найжовтіший і найбезглуздіший. Жага промерзнути наскрізь, спостерігаючи за існуванням зимного міста, сидячи у залізяці, що наразі прямує у депо.
Майжевесна і мряка. Мряка і метушня. Усе це за загидженим склом, до якого я примерзла стомленим поглядом. Це місто приречене на вічне старіння. Люди не прибирають свої помилки, а лише ховають їх. І помилки, і сміття-слід свого існування, своєї бездіяльної гіперактивності. Всі кудись поспішають, біжать, з-підлоба зиркаючи довкола, чи бува хтось не помітив їх байдужості до усього.
З’являється намір змінитися. Але він, як крапля кришталево чистої води, що падає у калюжу, змішується з моїм життям, втрачаючи сенс, губиться у моїх думках і вчинках, у тому, що я так і не сказала, чого так і не зробила, у бруді, який назбирався у моїй душі.
Люди говорять, я хороша. Мабуть, непогана,-їм видніше. Нікого не вбила, нічого не вкрала. Але скільки разів я зрадила. Зрадила саму себе.
......Чому ми стоїмо? Уже 8 хвилин трамвай стирчить посеред вулиці. Таких жорстоких світлофорів не буває. Отже, так треба. Щось примусило його задуматись. Зупинитись і замріятись. Атмосфера подільської колії, мабуть.=Оптика. Во дворе=.=Перукарня Рита=. =Світ спорту.Святкові знижки=.=Гральні автомати Мерсі=.Вулиця Костянтинівська. Засмічена бруківка, обідрані стіни, розбиті шибки. Києву-Європейські Стандарти.Амінь....
Найбільша зрада номер раз. Я себе не любила. Від самого початку. Мені не подобалось все. Інші, мабуть, звинувачували б батьків чи долю, а я винуватила себе єдину, неповторну у поганості. Психологи називають це комплексом неповноцінности. А у мене це був комплект вад. Я вірила, що нікому не можу подобатись, що не вмію і ніколи не навчусь гарно виглядати. Іноді здавалось, що я навіть просто не виглядаю. Ніяк. Я ніхто. Сумно. Я боялась звертатись до продавців, до водіїв у транспорті, спитати у перехожого, котра година- це було занадто для мене. Адже тоді мене б помітили. А я була не варта того.
Не знаю, як я вилікувалась, але це минуло. Симптоми себезневажання зникали, я ставала кращою. Я з’являлась. І одного разу з'явилась остаточно. Коли закохалась. Навіть ні. Коли у мене закохався.
......Я й не помітила, як ми зрушили з місця, хоча цей процес важко назвати непомітним чи хоча б тихим. Трамвай-прикольна штука. Купа залізяк. Скільки років цьому чудовиську ще жити? Скільки кіл пробігти містом? Скількох людей проковтнути? Двері відчиняються і зачиняються, хтось займає сидіння, хтось звільняє. Он якась мала пальчиком із яскраво-облущенним лаком на нігті вимальовує на склі людинку. Кружечок, паличка, ще паличка. Сумна посмішка і той же пальчик стрімко перекреслює намальоване. Перше кохання? А може, вже далеко не перша зрада?......
Отже, він закохався. Це було казково. Ідеальна зовнішність, ідеальна хода, ідеальний голос, ідеальні погляди на світ. Слово ідеально стало для мене тоді нормальним. А яким ще може здаватись хлопець закоханій дівчині? Кажуть, що закохана людина- сліпа людина. Брешуть. Це людина паралізована. Вона бачить всі вади і недоліки. Але не може нічого зробити. Не може піти геть. Мимоволі подумки перетворюючи усе це на щось неповторне, вірить, що це щось довершує ідеальність коханого. У наших стосунках було все: милий квітково-цукерковий період, романтика, філософськоспрямовані розмови довгими алеями. Але все це минуло, і тут прийшла вона- зрада номер два. Я переконала себе, що все це помилково, що все не те, все не так. І все. Більше я не кохала. Може, інстинкт самозбереження? Не хочеться, типу, обпіктись вдруге? Може. А може, набутий умовний ревлекс самознищення.
.......Мій трамвай- окремий вимір. Він ув’язнив мене, він примусив пірнути у простір, де життя має інші критерії оцінювання. Коли іду життям, щоб згадати, необхідно озирнутись, а тут- просто бачу усе зверху. Наче не моє минуле. Просто мікросхема, яку я чомусь розумію. Наче чийсь диктант, під яким я лиш ставлю підпис. Оцінку поставити, нажаль, неможливо. Адже немає чарівної червоної ручки, якою можна було б виправити помилки......
Помилкою, тобто зрадою, номер три було написати йому листа. Із вибаченням. І проханням почати усе спочатку. Добре було б, якби вистачило холодної розсудливості написати його електронною поштою. Але дівчина, що з’явилась лише у 15 років, була занадто запальна, щоб думати. Я просто відчувала. А відчувала я лише біль. Пекучий. Тому хотіла, щоб він читав між рядками понівечених літерок, щоб він усвідомлював, що на папері не текст, а шматок моєї душі, мої сльози, гіркі думки, що не давали спати ночами і примушували писати вірші. Але він не відчув. Він просто прочитав і просто написав відповідь. Агресивну і брутальну. Я плакала. Я плакала відчайдушно і неймовірно довго. Я виплакала все кохання до нього. Я повторюю: я більше не кохала. Биття мого серця лишилось тінню у куточках його очей. Він тільки цього не знає. Інакше йому довелось би ковтати суміш жаху і моїх себезрад. Тоді б він дізнався про всі мої таємниці. Він знав би те, що я зчитую з його зіниць щоразу, як ми зустрічаємось поглядами.
Що ще можна додати? Лише стогін гальм мого трамвая. І те, що за поворотом.....депо. |
Правила
| +2 | Шедевр! Одно из лучшего здесь! |
| +1 | Понравилось |
| +0.5 | Что-то есть |
| 0 | Никак |
| -0.5 | Хуже чем никак |
| -1 | Отстой |
| -2 | Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза! |
|
! Голосование доступно только авторизованным пользователям |
|
|
