Глава перша „Метроном”
(назва не має жодного відношення до музики, а є лише наслідком словотвору від іменника „метро” та невизначеного наукою слова „ном”)
Епіграф
...Метро очень милое место. Милые люди похожие по своей функции на салфетки...
( Кравдий „АКТЕР ПОКОЛЕНИЯ ДЕКАДАНС”)
Інвентар, що було використано автором для написання роману : папір звичайний (формату А4), чорнила у невизначеній кількості, розум, уява, почуття, серце та разом з ним відносини, на які він чекав усе своє життя. Увесь реквізит було жорстоким образом знищено для цього псевдомистецтва.
-1-
Ліва кишеня пальто. Там волого. Можливо був дощ. Або забагато пива в четвер, проте тоді все одно був дощ. Пошук дає неочікувані мною результати. Медіатор від акустичної гітари, табак та відсутність солодощів, якими хотілося побавити себе. Права кишеня того самого пальто (довгого та чорного, пам’ятаю, як його подарував мені мій батько, а я, незрозуміло чому не зрадів цьому, а наче навіть засмутився, можливо, просто згадав осінь) порадувала значно більше, не зважаючи на те, що предметів там було явно менше – як навпомацки, так і за вагою. Неакуратний рух долоні – дрібняки падають додолу. Доводиться присісти та зібрати пил з підлоги. Затяжний процес рахування закінчується тріумфом – результат збігається із числом Пі. Три гривні чотирнадцять копійок. Таким чином я можу дозволити собі відправитися у подорож і купити пива або сигарети. Тобто маю вибір, проте наявність вибору не завжди є радісною новиною, адже доводиться приймати рішення і відповідати за нього перед найжорсткішим суддею – самим собою. Підхожу до каси та нахиляюся до віконця. Недбало висипаю дрібняки, обираю ті, що найменшої вартості, аби не купувати за них пиво чи сигарети (прокляття, знову згадав про вибір) і почуватися незручно. Хоча, що може бути незручного в тому, що у мене є гроші, от якби навпаки... Кидаю жетон у турнікет і проходжу через нього, мене проводжає відразливим поглядом робітниця метро – масивна жінка років п’ятидесяти. Можливо їй не сподобалося моє пальто, хода або зачіска. Чи я нагадав їй її першого хлопця, який її покинув, що призвело до появи першого сивого волосся, якого у неї нині вдосталь. Не зважаю на неї, йду далі, неквапливо ступаю на сходинку ескалатору і починаю читати реклами на стінах тунелю. Мою увагу приковує яскравий малюнок із зображенням препарату від нежиті „Трахіпрет”. Яка дивна назва. Цікаво, про що думала людина, що її вигадала. Про проблеми у приватному житті, вчорашню гулянку або сина, який знову приніс додому трійку з геометрії. На платформі дме сирий та неприємний вітерець. Він нагадав мені мій відпочинок на морському узбережжі у Євпаторії. Мені тоді було п’ять років і все, що я запам’ятав, це падіння з атракціону та роздерті до крові ребра(через це я не міг заходити в солону морську воду шість днів – дуже боліло) та цей самий вітерець, що зараз гуляє по станції метро. Піднімаю та поправляю свій комір. На потяг разом зі мною чекають троє, доволі мало, навіть для такої пізньої години. Чолов’яга років сорока з гаком, він дешево одягнений, тримає газету у правій руці, а лівою дістає із кишені носовичок. Можливо йому допоможе вищезгаданий препарат від нежиті. На лаві, праворуч від мене спить молодий та зелений планокур, від нього на кілометр несе драпом – як його пропустила сивоволоса тітонька-цербер, для мене це нерозв’язна загадка. Третій мій подорожній одягнений у коротку спідницю, рожеву підстрілену куртку та туфлі на височенних підборах. Для мене вона виглядала, як неповнолітня курка, що своїм зовнішнім виглядом мріє зачепити старого багатія, який стане для нею золотою діжкою, що не має кінця. Моє ставлення до неї погіршилося ще більше, коли походячи повз я відчув дешеву суміш „базарних” парфумів та гидкої попси, що грала з мр3 плеєру на її мобільному. Відійшовши на безпечну відстань я зупинився і поглянув на електронний годинник. 23:41. У мене було ще достатньо часу, щоб вигадати собі заняття на вечір-ніч та встигнути втілити його в життя. У кінці тунелю з’явилися два вогні. Машиніст подав звуковий сигнал про прибуття на станцію. „Обережно двері зачиняються, наступна станція...”,- які знайомі до болю слова. Я слухаю їх навіть частіше за образи на вулицях та в чергах, частіше за пісні свого улюбленого виконавця Джей Кея. Цей голос уже став немов рідним та таким, що відрізниш із тисячі. Можливо, коли я помру, на небесах я увійду у вагон, керованого Богом потяга, і він оголосить мені наступну станцію. Не маю жодного уявлення, що це буде за станція, адже не знаю скільки у них на небесах гілок метро (мені здається більше ніж у Москві, проте менше ніж у Лондоні). Я знаю одне, станцію мені оголосить саме цей голос. Я підійшов до дальніх дверей та притулився саме під написом із забороною це робити. За кілька хвилин я вирішив озирнутися навкруги і був дуже здивований присутністю у вагоні планокура, не відомо, як йому вдалося повернутися із царства снів та занести себе до вагону. Він сидів поруч із чіксою у рожевій куртці, яка намагалася відсунутися якнаймога далі...
-2-
Розум. Що це? Де він був, коли я спав. Якщо він ще не остаточно мене покинув у ту хвилину, то чому він не розбудив мене о шостій годині ранку та не змусив піти на пару. Клята контрольна, буду мати проблеми. Можливо мій розум занадто сором’язливий і не посмів будити мене трагічно-жорстокими методами? Не посмів вилити на мене відро крижаної води, жбурнути переляканого лисуватого кота мені в обличчя чи вкусити мене за гомілку? Я ніколи не був впевнений на всі сто, що я є розумною людиною, проте іноді мені таки про це казали. Було дуже приємно чути такі слова, але повної впевненості я не мав, хоч і відчував фактичну присутність розуму у своєму організмі – що не може не радувати. В даний момент мені чомусь лізли до голови усілякі дурощі на кшталт екзамену з німецької мови в університеті на зимовій сесії. До нього залишалося кілька днів, а я був готовий доволі частково. Відігнавши від себе ці думки я вирішив перейти до розгляду більш життєвих питань, а саме – чим я буду займатися сьогодні вночі? Мимоволі мій погляд припав до планокура і мені відразу ж перехотілося курити – 1:0 на користь пива. Так, пива я б випив, проте не те, що варять у нашому місті, а з моїх рідних країв, можливо з Львівщини. З цими думками я уявив собі природу Західної України, де я власне і народився. Зелені ліси і луки, Карпатські гори, сади та сквери у містах та селищах, затишні вулички Тернополя та Проскурова. Я згадав, як любив рано вранці виходити з дому і вирушати лісом до річки, а там... Сів на березі, подивився на інший...Дівчата...купаються...Голі. Більш за все із них мені подобалася чорнява мала із кирпатим носом, як потім з’ясувалося її звали Маргарита, але це була вже інша історія, про яку я ще згадаю. Мої спогади обірвав дзвінок на мобільний. Завдяки рингтону я зрозумів, що це телефонує моя подружка. Проте я так здивувався цьому дзвінку, що навіть трошки завтикнув узяти трубу. Коли я дістав мобільного із кишені він замовк. Я перевірив пропущені виклики і зрозумів, що не помилявся. Це означало, що наступний дзвінок був не за горами. Чекаючи на „передзвон” я ще трошки пороздивлявся написи на стінах вагону, мені дуже сподобався віршик, що було надписано рожевим маркером на агітаційній рекламі якоїсь бісової партії:
Якщо у тебе достатньо мозгов,
Ти розуміти повинен,
Смачнішим за сало є лише плов,
І ми його не покинем!
Плов на сніданок, плов на обід,
І на вечерю плов,
Давайте ж бо вип’ємо за узбеків
Класних пацанов!
Доволі дивним мені видався зміст цього слогана, але дуже порадували формулювання та особливо непередбачуваність та неповторність західного діалекту, яким, власне, він і був написаний. Поїзд почав поступово спинятися, попереду замерехтіли ліхтарики і врешті-решт ГОЛОС промовив назву станції. Саме в цей епатажний момент мій мобільний задзвонив вдруге...
- Алло..
- Чому ти не береш слухалку, коли я тобі дзвоню? – спитав розлючений проте лагідний та приємний голос.
- Вибач, просто я замислився щодо проблем шовінізму на крайній Півночі, - відповів я.
- Знову твої жарти, ти ніколи не міг говорити зі мною спокійно і відверто, а тому завжди кепкував, та мені це набридло, чуєш, НАБРИДЛО!
- Якщо ти подзвонила лише для того щоб сказати мені це, то мені дійсно тебе шкода.
- Та як смієш? Ти не маєш права глузувати із мене, навіть лише тому що тобі розуму бракує для мене, з’їв? Ти не можеш з мене глузувати – так не має бути!
Не бажаючи вести далі цю безглузду розмову я удав короткі гудки, вважаючи це дотепним, а потім додав :” Ваш абонент просив передати, щоб ви ішли...перетелефонуйте, будь-ласка, пізніше і він повторить вам це сам!”. Моя, огидно сказати, обраниця не оцінила жарту та поклала слухалку. Чудово, знову хтось поставив під сумнів наявність у мене розуму, що ж напевно це моя погана карма, а моє кредо – провести життя бідуючи, займаючись розв’язанням того таки складного питання клятих ескімосів з Півночі, завершити своє життя у Тибеті у віці 103 років лисим босим і беззубим...та без розуму...
-3-
Мій вагон продовжував мчати далі, а я ...я продовжував мчати разом із ним, я так і не придумав куди я подамся цієї ночі, але я знав лише одне – я точно не піду додому. Мій дім – моя фортеця, не зважаючи на те, що там огидно, волого, пусто, нудно і там я сходжу з глузду. Там я втрачаю розум, чорт, в мені ж дохідливо розповіли, що у мене його немає. Проте ні, я туди не поїду, будь, що буде, але я туди не повернуся, принаймні сьогодні. Поїзд зупиняється, ГОЛОС оголошує станцію і я виходжу. Через кілька хвилин блукань я усвідомлюю, що знаходжуся неподалік від Житнього Ринку. Доволі непогане місце. Тут я не повинен пропасти. Це принаймні центр міста і тут я завжди знайду смішних людей, які захочуть зі мною поспілкуватися, адже вони так часто до мене підходять. Не знаю чому так відбувається, можливо це через мою зовнішність чи вираз обличчя. Зазвичай, як і зараз, я одягнений у потерті старі сині джинси, темний светр, який я придбав у дорогезному магазині, щоб справити враження на свою колишню, чорних туфлях та у темному пальто, про яке я уже взагалі-то згадував, для нетямущих нагадаю – мені його подарував тато. На шиї ц мене виграє кольорами яскравий шарф, а на поясі важкий свинцевий ланцюг. Обличчя моє доволі худорляве – воно відображає усе, що зі мною сталося в останні дні – зазвичай це різного роду гулянки та вечірки. На мою думку у тому образі життя, який я пропагую немає нічого поганого, адже кожна недолюдина в свою 19 років повинна пройти через усе це безглуздя, навіть, якщо вона відчуває, що створена для мистецтва і повинна посісти у своєму житті позицію щонайменш Наполеона. Так от, моє обличчя випромінює скептичне ставлення до життя та робить мене молодшим роки на 4, ніколи не розумів чому, але мені про це завжди казали, та це не створювали мені проблем із самооцінкою. У мене карі очі та ніс вигнутий у всі можливі із двох боки, справа в тому, що у дитинстві у мене була погана звичка багато говорити зайвого, це не завжди усім подобалося. Чомусь реакція оточуючих на мою дитячу іронію була доволі схожою. Власне зараз ви і прослухали коротку історію про те, як мій коханий ніс став таким, м’яко кажучи нерівним. На відміну від більшості сучасної молоді, вуха у мене були незаймано чисті та не мали у собі жодної дірочки. Стрижений я був доволі коротко, а на моїй голові красувався відмінної форми ірокезик, сантиметри 2 заввишки. Одним словом, я був звичайнісіньким чолов’ягою недостатньої статевої та розумової зрілості і цим ніколи не викликав негативних емоції у перехожих, доки не відкривав свого дурнуватого рота, у якому жив мій придуркуватий гострий язик, що завжди дарував мені якісь проблеми...
Повз мене повільно промайнув Житній Ринок і почалася череда незрозумілих невисоких будівель, в яких було розташовано безліч квартир у суміші із різноманітними конторами та офісами. І тут на мене натрапило перше щастя за ніч. До мене наближався мужик років тридцяти, у руках у нього була пляшка недопитого, звареного неподалік пива, яким він розмахував у різні боки. Він, як і повинно було статися, підплив до мене. Спочатку, коли він попросив у мене закурити, а я відмовив, бо був порожній, він понурився. Проте недовго думаючи завів свою промову, на яку я і чекав.
- Синку, скільки тобі років, - спитав він.
- Дев’ятнадцять, - відповів я, проте не одразу зрозумів, навіщо я це зробив і яке йому до того діло.
- А от мені уже стільки років... – промовив мужик і зробив розумне, навіть трохи сентиментальне обличчя. Насправді мені здалося, що він просто намагався згадати, але щось йому явно в цьому заважало.
- Ти хоч розумієш, скільки усього я пройшов у своєму житті, - продовжив він.
- Ні, - невпевнено сказав я, наче мене це дійсно зацікавило.
Чесно кажучи, я не маю жодного бажання розповідати, що саме він мені почав казати. Можу сказати одне – такі історії були мені не нові та зовсім неоригінальні. Афганістан, родич, що є близьким прибічником Сталіна і врешті-решт наш герой, який є найнещаднішою людиною у світі, яку усі покинули і забули. Мені ж випала величезна честь врятувати великомученика та люб’язно надати йому копійки у розмірі десяти гривень на пляшку, яка неодмінно все виправить та загоїть усі рани. Мені доводилося чути такі розповіді не вперше, тому я уже знав, як себе поводити та без усілякої зайвої балаканини відшив старого( для мене він і справді старий, хоч і невдаха). І тільки-но я почав розвертатися, коли йшов, щоб відразливо проводити поглядом свого опівнічного друга я помітив, як у нього із кишені щось випало. Я було хотів йому про це сказати, але сам не розумію чому не став цього робити. Можливо я побоявся продовження слухання такої сердешної історії. Моє тіло на мить закам’яніло, я немов не знав, що робити. Коли чоловік відійшов достатньо далеко, наскільки це було для нього можливо я чомусь повернувся і підійшов до втраченого предмета. Це було щось на зразок зошита, доволі симпатичного зошита, але дуже потертого та пожмаканого. На своє власне здивування я підібрав його, навіть не відкриваючи поклав у кишеню, розвернувся і пішов далі у своєму напрямку...
Глава друга „Щоденник”
„Якщо немає книги, яку б ти хотів читати – напиши її сам...”
Любко Дереш
-1-
...Моє життя було наче у дивній казці, я був королем цього іноді тупого, бездарного, сірого світу. Мені було підвладно усе – вода, земля, вогонь, мені була підвладна ти, але тоді я ще тебе не кохав по-справжньому. Я забув, як це...кохати. Доволі просте та безглузде почуття, Адже ти нічого не робиш, ти не прикладаєш ніяких зусиль – ти просто любиш і все, і отримуєш від цього задоволення. Тоді я цього не розумів, а зараз... Ми ніколи не знаємо, що ми можемо втратити, ми розуміємо це занадто пізно щоб щось виправити, переграти, переписати. З тобою у мене було все – впевненість у собі, у своїх силах. Що найбільше мене мучить, так це те, що я дав усе це тобі, але ти не те щоб оцінила це – ти просто взяла, і у мені пропала необхідність, більш я став тобі не потрібен, адже ти і так уже могла би досягти усього, чого хотіла завжди. Я пам’ятаю тебе іще малим несміливим дівчам. Ти не знала, чого ти насправді варта. Зараз я пишу ці слова, і мені навіть здається, що пишу я не чорнилом, а власною кров’ю, настільки вони мені тяжко даються. Моє горло пересохло, мені немає чим дихати, тому що я дихав лише тобою, а зараз тебе не стало... Часто доводиться чути по телевізору у фільмах про кохання – із тобою померла частинка мене. Зараз я розумію наскільки це награно, яка це неправда. Разом з тобою померла не частинка, разом з тобою помер весь я. Я більше не хочу жити. Але я не зроблю із собою нічого поганого. Лише тому, що є ще люди на цьому світі, які мене люблять і які будуть тяжко переживати. Лише тому, щоб не змусити тебе удавати, що тобі соромно, що ти за мною сумуєш і почуваєш себе винною. Я не хочу вчинити так, як вчинила ти і вбити ні не частинку, а цілком вбити людей, яких люблю я. Насправді люблю, а не так, як це собі дозволяла робити ти. У мене склалося враження, що ти весь час грала зі мною в піжмурки і піддавалася у цій простій та дитячий грі. І пишу зараз ці слова, знаючи, що ніколи їх не прочитаю, що ніколи не дам їх нікому читати, навіть тобі, як я це робив завжди. Проте я щиро відчуваю, як ці рядки рятують мене від втрати свідомості, від втрати сенсу. Пишучи їх, я наче тікаю від реальності, яку створила для мене ти, в яку я не хочу вірити, яку вже ніколи не змінити. У мене є молода та талановита подруга-письменниця, вона саме почала писати роман під назвою „Суки отримують усе”. Можливо ти її знаєш. ЇЇ прізвище Карпа. Можливо це трохи образливо, але мені здається, що це правда і ти це доводиш. Пробач, я не мав казати таких речей, я не мав права. Як я міг. Хоча ти ніколи не прочитаєш цього щоденника. Навіть якби була ще зі мною, ти б не прочитала його, а так... Мені легше писати його у вигляді діалогу. Так я маю враження, що не остаточно тебе втратив і саме зараз те й роблю, що спілкуюся з тобою. Ти ж не проти? Мовчиш. Ну добре, не треба зайвих слів. Їх було занадто багато, особливо від тебе. Хоча ці „зайві” слова змушували мене жити і вірити у життя. Вони давали мені надію. Уже доволі пізня година. Ти вже напевно давно спиш, але я чомусь ні. Хоча це зрозуміло. Той хто відрікається і йде на гріх завжди почуває себе краще. Коли він зізнається у всьому, що зробив він, наче, почувається ліпше. У нього складається враження, що він сповідав свої гріхи і тепер точно потрапить до раю. Я буду молитися решту свого життя, щоб ти туди потрапила. А коли я помру, я буду радіти за тебе, уявляти, як добре тобі на небесах, але я буду це робити із пекла. Якщо усе, що трапилося було необхідно тобі саме для цього, то я на тебе не ображаюся. Якщо це потрібно було повторить іще десять разів, я б на це погодився, аби було добре тобі, більше в житті нічого не має сенсу. Нічого.
-2-
Я закрив знайдений мною щоденник із жахом на очах. Я саме пройшов ряд, здавалось би нескінченних домів, читаючи свої думки на листку. Містика. Подумав я у перший момент, але одразу одумався. Ні. Такого не буває напевно просто схожі долі. Взагалі, щодо питань кохання у всіх нас схожі долі – хтось любить, а хтось ні, хтось страждає, а хтось ні, для когось це гра, а для когось реальність. Мене вразило інше – звідки у такого зачуханого мужика у кишені такий щоденник? Звідки така красива історія кохання, такі почуття, така красива думка, записана на папері. Здалося, що це писав дійсний майстер пера, але аж ніяк не якісь звичайнісінький п’янчуга, якого я щойно зустрів неподалік Житнього ринку. Я вирішив змиритися із думкою, що цей щоденник він або знайшов десь на смітнику (адже на вигляд записнику було багато років), або забрав у якогось чесного чоловіка, із якого як із мене вибивав гроші на „похмєл” . Я порішив собі так і продовжив свою мандрівку. Але по дорозі мені не давало спокою те, що було написано у щоденнику. Ні, я не маю на увазі те, як красиво усе це було написано. Мені не давало спокою те, як це усе збігалося із моєю історією. Розумієте ж бо, у мене колись сталася така сама історія любові, але за браком хисту до письма я забив на писання до щоденнику якихось сентиментальних речей, але текст, який був у мене в голові – він абсолютно ідентичний! „Та годі тобі”, - подумав я і пішов далі. Мене трохи турбувало питання, воно стосувалося того, де мені провести ніч. Як вам уже стало помітно, я завжди тактовно від нього відходив – так у мене складалося уявлення контролю ситуації, але це було зовсім не так! Я дійсно був розгублений і не знав, що мені робити. Свій рух я спрямовував явно до географічного центра міста. І тут мене зупинило як вкопаного – я побачив на заборі іще один напис ( у даний момент читач повинен здивуватися наявності забору, тим більше із написом, у центрі мегаполісу, проте...), мене прикувало до нього, оскільки я був неофіційним фанатом різного роду написів на заборах, у метро, стінах тощо:
Ми голосуємо за комуністів
Знаємо – правильно так!
Пабло Неруда та Іліч Ленін
Кожен крутий чувак!
Можем назвати інших імен
Безліч, але не зараз
Хто голосує за нас –молодець
Інший - піда....
Як ви уже зрозуміли, я фанат усіляких політичних лозунгів, або того, що написано на їх місці. В той самий час це не заважає мені залишатися порядною людиною і замовчувати деякі подробиці поліграфії агітаторів. Після недовгого уроку читання я продовжив свій шлях і невдовзі опинився на вулиці імені самого себе – одній з найбільших у місті, Мені завжди було приємно нею ходити... |
