ти думала, то так просто –
викинути щось з голови, мовби вимести сміття з балкону.
перехились через поруччя,
стій, заклякнувши,
дивись:
клапті зі старого нотатника
кружляють за вікнами третього, другого, першого,
намагайся дочитати слова із минулого,
доки вони не впали
долілиць у багряне листя;
читай,
як глупої ночі я йшов на вокзал,
брав у цілодобовому пляшку
й сідав на сходах перону
чекати
тебе
(світанку,
сонних голубів, що вмиватимуться в калюжі
біля кособокого кіоску «ремонт уття»,
білетерів, контролерів, бабусів із гогодзами й грибами у кошиках,
зрештою, станційних робітників:
пофарбуйте мене білим вапном!
вибийте мені порожній квиток до неважливокуди!
продайте мені скасований розклад руху!
візьміть мене до кошика, наче кошеня!
я буду ловити мишей!
я буду муркотати!
я більше ніколи не буду самотнім!
відремонтуйте мене…)
читай,
як шипіло вологе вугілля у котлі зимної плацкарти,
якою я хріначив за п’ятсот кілометрів, аби почитати тобі вірші,
випити з тобою коньяку із паперових стаканчиків з-під коли
у мертвотно освітленому переході між станціями «історичний музей» і «радянська»,
просто зустріти тебе у гольфстримі харківського метро,
запитати про справи, про життя і смерть,
отак перепинити і спитати: як воно?
як воно – тобі без мене?
як воно – мені без тебе?
чи так само смакують мигдалеві тістечка у нашій кав’ярні,
чи такий само гидотний цикорій,
що ти пила його надвечір замість кави, аби не перебити сон,
і все рівно не могла заснути до шостої ранку,
аж доки сонце не починало колоти промені об кактуси на твому підвіконні?
як воно – увесь час ніяково посміхатися,
немовби тобі защемило якийсь лицьовий нерв,
посміхатися, намагаючись тримати очі щонайширше відкритими,
щоб не дати просковзнути сльозам,
посміхатися і подумки щось лічити,
щоб не розревітися і не кинутися один одному в обійми,
як воно, чорт забирай?
порожньо.
стій тепер попідвіконню на колінах,
хухай на коректовані памороззю нотатки,
молися: та що ж це, божечки?
слова, відігріті твоїм диханням,
перетворюються на прожилки
ще живого листя. |