тепловозтепловоз.com

выйди за пределы восприятие без границ


В Тамбуре

06:57 00923007101027: Hi Allo...
10:09 Bief: В Медузки ...
20:48 Chinasky: ---pliker ...
09:41 wdr: ---Chinask...
16:49 pliker: ---Chinask...


В Камментах

01:12 Chinasky к Chinasky: Інколи
23:28 Gurgen к Юрий Тубольцев: Парадоксальные ...
14:14 Сплюшка к Chinasky: Інколи
23:54 Казлец к Чайка: Медведица
00:56 Chinasky к Chinasky: МаНтРа


Вход
ник:
пароль:
Забыли пароль? Регистрация


Отдельные вагоны

Литконкурсы

Спам Басаргина

Багаж

Предложить в Лучшее

Книга ЖиП

...ДИЗМ

Автобан

Вова, пошел нахуй!
Последнее: 2023-06-02 08:30
От Ооо

Спецтамбур для объявлений
Последнее: 2019-09-30 15:38
От Шкалабалав


Сейчас на сайте зарегистрированные:




Наши кнопки
ТЕПЛОВОZ.COM: Восприятие без границ!

Добавь кнопку Тепловоза на свой сайт!

Укр>Рус переводчик

Лента креативов
17 мая 2001 Tonic: Люди в полёте (9) ... (3)    
24 апр 2001 Ace: Круговорот людей в природе (3) ... (1)    
23 апр 2001 Farush: Про велосипед, сестру и погоду (2) ... (1)    
1 дек 2000 Farush: Как Горшок нашёл новое поле конопли (3) ... (1)    
31 окт 2000 Tonic: Предыстория (12) ... (2)    




ВТОРОЙ ЛИТКОНКУРС ТЕПЛОВОЗА

Крео №12. Ріпа
Ріпа

Тільки один раз в житті я чула, як батько вилаялись. Коли німці, що стояли табором на нашому городі, заходилися щось святкувати, і напившись, почали забавляться – підкидали догори моркву, забрану з нашого погребу і стріляли по ній.
«Щоб тобі хуй угнив, як тота морква повесні! А прийде вона, прийде…»
Тої ночі я так і не змогла заснути. Весна, про яку казали батько, стояла в очах кров’ю березовою. Коли-то вона прийде, таточку… Ой, коли?
А наступного ранку селом пішла новина: німці забирають молодих дівчат до Германії. Прибігла сусідка, просилася до батька на горище, а вони, що мудрі були, відмовили. «Сховаєшся ти, ну сидітимеш три дні, тиждень сидітимеш, а далі? Вони ж нікуди не подінуться. А знайдуть – приб’ють, як козеня…»
Й коли до нашої хати дійшли, я вже готова була, мов та тобі наречена. Тіко у все старе зодягнута та хусткою простою чорною зап’ята аж попід очі, по-жалóбному. Тато блідий стояли, як смерть, але трималися гордо перед німцями, хоч і сльози в кутиках очей блищали. Мати ридали у хатині. «З богом, доню» – перехрестили мене тричі і зайшли до сіней, навіть двері зачинивши, щоб не бачити, як мене з двору рідного виводити будуть.
З дороги одне пам’ятаю – мовчанку. Густу, страшну. Кожен ковток повітря в собі страху містив стіко, що на життя вистачить. Тиша, тиша… Товарняк лише торохтів, а ми ніхто ні пари з вуст. Якесь зовсім мале дівча плакати було почало, то охоронець її прикладом, просто в груди, що їй очі вирячилися, наче у вішальника. Але замовкла. Й так сидить, а очі величезні, мов яблука – блим, блим – сльози горохом розсипаються з вій… І як у нього тільки рука піднялася, воно ж йому в дочки годиться, та ще й худюще таке, як ото лозина ліщинова. Я до неї підсунулася, обійняла, затулила від нього. А вона тремтить уся дрібно й ридма рида, але так тихо, що й кішка б не почула. Заплакала мені всю сорочку, що аж холодно стало – вагон-бо старий, дошки погнили й повивалювалися деякі, вітер гуляє, як собі хоче.
Скільки їхали не пам’ятаю, нам вставати навіть не давали – не те щоб води напитися – під себе ходити доводилося. Коли двері відчинили і виганяти почали – ноги не йдуть, і все, то нам виповзати довелось, наче собакам. І виповзали, й падали одне на одного на каміння при колії, бо ззаду прикладом підганяло – по спині, по голові, по чому бачило.
Потім, у бараці, вже легше стало – охоронці у якійсь іншій формі трохи добрішими були, тільки кричали щось по-своєму і реготали, як ми до ванни чавунної, що в кутку стояла, пити кинулися.
У тій ванні, ув одній воді, вимилися під їхній сороміцький регіт. Принесли одежу робочу, й ми стали всі з ніг до голови сірі, як примари, бо й обличчя сірі були, як та одежа.
Снарядний завод нам попався. Працювали у дві зміни, по дванадцять годин. От недавно запитали мене – а чи не совісно було робить снаряди, що ними наших убивало. А не совісно! Бо жити хотілося! Отак і відповіла – ви б туди потрапили, то я б на вашу совість подивилася. Та й не думалося про те – снаряди були такими важкими, що себе не відчувала. Годували вареною ріпою – два рази. Повна миска – вранці і половина – ввечері. Через тиждень у мене почалися кровотечі, але боялася про то сказати – ходили чутки, що нездатних до роботи просто розстрілюють. І в то було легко повірити. То я брала ганчірку, що нею підлогу мили у бараку, й підкладала у спіднє, а після зміни прала, коли охоронці не бачили.
А з худою ми подружилися. Вона була з сусіднього села й чула про мого батька – вони майстром були, будували хати, тож знали його добре навіть у далеких селах. Часто, після зміни, коли довго несила було від болю у всьому тілі заснути, отак-о лежали навзнак, намагаючись не ворушити нічим, аби не боліло – як зараз бачу – і мріяли, як повернемось додому, а що моє село ближче до залізниці, то прийдемо спочатку до мене, й батько запряжуть коняку та з піснями поженуть до неї додому, що аж підвода ходором ходитиме, й ми залетимо до двору, й мати її вибіжить і обійматиме нас, й ми її обійматимемо, й плакати будемо від щастя всі вчотирьох, а тоді сміятимемося, а тоді знову плакатимемо. Так собі мріяли, роздивляючись візерунки на грубих дошках бараку. Й плакали вже, що аж дивувалися, скілько тих сліз є всередині…
Нічні зміни були кращими, бо прохолодно й працювали тоді на складі, завантажували вагони, і коли один потяг завантажено, а другий ще не підтягли, охоронці дозволяли прогулюватися надворі, серед величезних насипів ріпи. Ріпа загнивалася й смерділа, але ми все рівно заштовхували в себе те нічне повітря, просякнуте смородом, бо в ньому відчували свободу.
Настя – так звали худу – трохи знала німецьку, й час до часу розмовляла з товстим білявим охоронцем, що нічні зміни стеріг. Він був трохи кращим за інших – принаймні, не бив тих, хто зашпортувався й падав. А одного разу в перерві між потягами відвів нас двох за купу ріпи й дав черствий окраєць чорної хлібини. Ми розірвали її на шматки й поховали в білизні, а потім, у бараці, їли, змішаний з потом, але хліб! Хліб!!! Довго, по крихті. Дуже довго.
Якось товстун покликав Настю, і їх довго не було. Я вже була зібралася йти шукати, коли Настя вийшла з-за ріпи – блідіша, ніж завжди, але з веселиками в очах. «Ми втечемо!!!» – прошепотіла вона.
То вже десь тиждень ночами не спали, марили втечею. Який вже там сон, коли скоро – свобода! Мало бути так: «наш» німець повинен був вивозити на поле ту ріпу, що ввечері нам по півмиски не досипали і яка згнила у купах. Він заховає нас у кузові і вивезе із заводу. «А що… – затнулася я, бо знала відповідь – що він за це хоче?» Настя подивилася на мене величезними, як тоді, у вагоні, очима і промовчала, хитнувши головою, коли я від страшної здогадки рота рукою затулила.
І ось вже той день. Долаючи нудоту, закопуємось у гниляччя. Сморід просто нестерпний, але краще вже задихнутися, спробувавши втекти, ніж повільно гинути від голоду і нескінченних важелезних снарядів. Машина рушає дуже повільно, принаймні, нам здається, що до прохідної годину їдемо. Аж ось крик вартового. «Наш» щось йому відповідає, той кричить щось у відповідь і регоче. «Нам кінець» – пискає Настя. Ніч вибухає – по купі гнилої ріпи вдаряє автоматна черга.
Звук мотору. Я чую… Я чую! «Настя! Рідна!» – шепочу. «Це ннаш сстріляв – затинається вона. – Взяв нижче.»
Їдемо цілу вічність. Ріпа у мене скрізь – у роті, у носі, у вухах, здається, навіть в голові вже. Нарешті, зупиняємось. «Наш» вистрибує з кабіни, зі сміхом запитує: живі? Вилазимо. Ми біля річки. Забігаємо до холодної води просто в одязі.
Я не можу цього чути. Ні, ні. Це не мої вуха, не моє життя, це… Настя майже увесь час кричить криком. Незаймана. Настічко, свята моя, Настічко, Настічко. Я з усих сил стискаю зуби, обхоплюю себе руками, щоб не зірватися туди, за машину, де кричить моя подруга, від сорому, розпуки, болю, кричить, рятуючи нас.
Потім біжимо, доки не припиняють слухатися кволі ноги. Падаємо серед лісу, у глицю, справжню глицю, під справжніми зорями, я обіймаю її, затуляю долонями малесеньке обличчя. Та ж вона горить!
«Він… Він… Так боляче… І потім… Він мені… Н’а… н’а… н’а – заходиться сльозами – мені… на обличчя…»
Я виціловую їй очі, руки, вона тулиться до мене і тремтить, щось белькоче, але ніяк не добрати, що. Я трушу її, приводжу до тями. Довго лежимо мовчки і дивимось на зорі. Раптом вона сідає: «Поцілуй мене. Ще раз. Поцілуй так, як тебе цілував коханий. Так, як цілують там… Вдома…»
Я цілую її, довго, довго, так довго, щоб вимити з її губ німецьку гидоту, змішану з гнилою ріпою, так, щоб від них не лишилося навіть запаху, навіть маленької часточки запаху. Я цілую її так, як востаннє цілуються кохані – поцілунком, який зможе затамувати, вилікувати, зацілувати будь-що на світі, навіть відчай, навіть неволю, навіть смерть.


Голо-совалка
Правила

+2Шедевр! Одно из лучшего здесь!
+1Понравилось
+0.5Что-то есть
0Никак
-0.5Хуже чем никак
-1Отстой
-2Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза!
Средняя оценка крео: +1.06
Проголосовавших: 17

! Голосование доступно только авторизованным пользователям


Второй Литконкурс Тепловоза
Крео №1. Степаныч
Крео №2. Протяжно воет ветер
Крео №3. Про супермаркеты, драп, дерьмо и литературу
Крео №4. скучальное
Крео №5. завещание
Крео №6. Выбор
Крео №7. непрожеванное
Крео №8. Возрождение
Крео №9. Контурная карта (цикл)
Крео №10. Волки
Крео №11. Соната для Джека
Крео №12. Ріпа
Крео №13. Опять в пентхаусе Бога текут трубы...
Крео №14. немножечко потерплю
Крео №15. Прописью души
Крео №16. Растояние.
Крео №17. Абстракционисты и отвар
Крео №18. экран
Крео №19. Похоже депресняк
Крео №20. Возможно ли?
Крео №21. Последний день Помпеи. Утро.
Крео №22. 30 строк
Крео №23. Мир вам, кумирам...
Крео №24. наповнювачі
Крео №25. Путь
Крео №26. "Мне сегодня приснилось..."
Крео №27. Он як
Крео №28. клевер
Крео №29. На пустыре


КОММЕНТАРИИ


 griol  1   (166345)     2009-05-16 17:18
пипец...

 nlo  2   (167066)     2009-05-19 19:21
- фильм про немцев смотрел...
- про войну?
- да нет, не про войну...

класс!!! Оч понравилось! Аж плюс двоечка!!!



НУ ЧТО?

Отправлять сюда комменты разрешено только зарегистрированным пользователям


ник:
пароль:
Забыли пароль? Регистрация
Вход для Машиниста Tепловоза
©2000-2015 ТЕПЛОВОZ.COM