Назва: Воскресіння
Література – думав я, відкриваючи четверте міцненьке – це всьо блядська література. Вона керує моїм життям. Коли ти починаєш писати, в сенсі, коли для тебе це стає потребою, головною умовою життєвого рівняння, ти маєш бути готовий до того, що література заповнить твій світ ущерть, примусивши тебе жити за власними законами...
Вся ця література. Всі ці письменники. Із моїх улюблених писак немає ні одного з нормальним життям, зі здоровою, блядь, біографією. Всі як один – алканавти, похуїсти і асоціальні елементи. Всі як один помирали від невимовного відчуття неприналежності, серед помаранчевих працівників колії і роздовбаних товарняків, і їхня смерть – думаю я, допиваючи четверте – навіть їхня смерть нічого не змінювала, тому що на землі, як і раніше, порожні товарняки хріначили по їх кісткам, справно керовані семафорами, а на небі ангельський президент визнавав їх героями і вручав їм великі прозорі медалі, але вони не хотіли ставати героями, вони все життя боролися за те, аби не стати якими-небудь героями, але з президентом не посперечаєшся, тим паче, якщо ти мертвий, і вони, зігнувшись від важкої прозорої хріновини на шиї, що нагадувала їм семафорну лінзу, бродили раєм, шукаючи чогось, чого не було на землі, але там його теж не було, бо все було так само, там навіть коньяку нормального ніде не було, окрім парламентського буфету, так-то. І куди б вони не пішли, на кожній райській вулиці був Макдональдз, з великим прозорим Біг Маком на чільному місці. Вони замовляли свою економ-пропозицію і довго дивилися на дівчат у фірмовому одязі, що стояли біля смітників із написом „не кидайте таці в бак” з прозорими повітряними кульками у руках.
Хочете кульку? – питалися у них дівчата.
Навіщо?
Писаки дожовували пересмажену картоплю, випивали прозору льодяну колу і підходили до смітників, дівчата прислужливо відхиляли перед ними кришки – дякуємо, будь ласка, приходьте ще.
Ви що, з розуму зійшли? Ви ж нормальні дівки, що ви тут робите?
Хто придумав такі робочі місця, де цей роз’їбай, менеджер з реклами, чи хто він там? Я так не можу! Я хочу сам викидати своє сміття, чорт забирай!
Нам подобається наша робота – казали дівчата. – Менеджер з
реклами теж з цього починав...
По тому вони тяглися на літературні читання. У залі було жарко, над сценою із стіни стирчав гіпсовий портрет Шевченка, навколо сиділи працівники залізниці, жах, одним словом, все як на землі. Тексти, які читалися перед ними, були настільки поганими, що навіть не варто про них говорити, організатор знав, кого запрошувати закривати вечір, щоб він не потонув у гівняному пафосі, атож.
Ми започатковуємо літературний фестиваль – каже зі сцени чувак
організатор, він буде набагато кращим, ніж всі вже існуючі! (залізничники аплодують) Ми будемо проводити його на Тарасовій Горі! (він показує на портрет Шевченка, той грізно дивиться на зал і мовчить, зал аплодує, але під поглядом Тараса якось трохи невпевнено)
Я пропоную назвати його „КОСМІЧНИЙ КОБЗАР”!!! (залізничники схоплюються на ноги, їх просто розриває від захвату, вони кричать, тупають ногами і розмахують кущорізками) А зараз Вам, шановна громадо, (залізничники насторожуються) прочитає декілька своїх текстів Іван Кулінський, як приклад НОВОЇ літератури! (залізничники дивляться на писаку, що виходить на сцену, і лагідно погладжують пластмасові панелі кущорізок)
Доброго дня, - каже Іван, - це моє пиво, а це моя
книжка, мене звати Іван Кулінський, пишімо „хуй” по-українськи! (залізничники не в’їжджають) Я не зовсім розумію, чому Кобзар летить у космос, але менше з тим. (залізничники дивляться на нього з презирством, мовляв, що тут незрозумілого, алканавт довбаний) Я вітаю Кобзаря з польотом, (залізничники пожвавлюються, дехто аплодує) а моя книжка називається „Наступна станція Нове Життя”, і я пропоную назвати фестиваль саме так! (залізничники напружено думають, мовляв, на що це він натякає, але зрозуміти не можуть) Отже, я прочитаю один вірш. (зал пожвавлюється, згадуючи, що попереду фуршет)
ми вміємо кричати
коли нас не чують
і плакати лишень починається дощ
ми навчилися їздити і літати
щоб не бігати
вигадали інтернет
щоб не бачити одне одного
кожен із нас
має пити лише свій алкоголь
жити своїм життям
вдаючи ніби все нормально
так має бути
тільки в калюжах лишаються
красиві мармурові жилки
від наших сліз
тільки луна від нашого крику
поступово руйнує цеглу
наших будинків
тільки наших слідів меншає
наші імена вигадані
наш алкоголь гіркий
наше життя закінчується
завжди
надто швидко
Мене роздупляє гуркіт під’їжджаючого Херсонського додаткового, я допиваю шосте, показую провідникові квитка, він вириває його з моїх рук, перевертає догори дригом, щось там роздивляється і каже: добре, проходь.
Потяг повільно викочується за межі Києва, я залажу на свою верхню бокову і відкорковую кагор. Більш роздовбану шкарабанку, ніж мій вагон, годі й уявляти. У сусідньому купе досить симпатична дівчина теж пробує залізти на свою верхню полицю, але та відривається від перегородки, і дівчина летить вниз, навіть не встигаючи злякатися, полиця з матрасом і білизною накриває її та її подружку, вони борсаються у смугастих простирадлах і сміються, а я закриваю очі...
... писака дочитує, залізничники починають аплодувати, нормально, щось вони собі догнали, але раптово відчиняються двері і до залу влітає строгий янгол з потрійним прозорим німбом, у шкіряному куртяку, заляпаному білою фарбою. В руках він тримає перфоратора, дволітрову пляшку кока-коли і мікрометр, із коридору за ним тягнеться довгий білий електричний провід. Він оглядає зал, дивиться на сцену і бачить писаку, який отетеріло втикає на перфоратор.
Добрий день, – каже строгий янгол писаці –
хочеш коли?
Дякую, я маю пиво... А що ви тут робите?.. Ви...
теж?
Так, я теж помер, але, як і на Землі, займаюся
справжньою чоловічою роботою. Господь запропонував мені керувати будівельним сектором райського господарства, бо я вірив у нього і служив йому ще на землі, але я сказав:
- Господи! Мені не потрібно від тебе нічого особливого, бо я люблю тебе самого більше за все! Господи, - сказав я йому – тільки дай мені перфоратор, переноску і мікрометр, і я буду й надалі служити тобі. І кока-коли, Господи, кока-коли! Амінь!
Він підходить до гіпсового Шевченка і починає щось вимірювати своїм мікрометром. Робить олівцем якісь позначки на кобзаревих вухах і береться за перфоратор.
Що Ви робите? – питає у нього отетерілий
письменник.
Господь видав наказ запустити його у космос, це
новий метод реклами, взагалі-то ідея мені не подобається, але Господу видніше.
І він починає хуярити перфоратором по краям гіпсової мармизи, за хвилину від’єднує Шевченка від стіни і переможно показує залу. Зал захоплено дивиться на Кобзаря, і тільки писака помічає, що у старого немає вух.
- А чому Ви відбили роз’їбаю вуха? Це теж якийсь новий піар-хід?
- Стандарти. Він не вписувався у стандарти для космічних польотів.
- То що ж йому, тепер безвухим у космос летіти? А як же реклама? Фото безвухого Кобзаря?! Це ж страшно!
- За мікрометром виходить, що має бути безвухим.
Він виносить Кобзаря із залу, залізничники проводжають їх шаленими оплесками, лише писака не аплодує, він стоїть на сцені і дивиться на самотні, нікому не потрібні, печальні і трагічні гіпсові вуха Космічного Кобзаря, що стирчать із розкуроченої стіни.
Що за хуйня тут відбувається? – питає він у
залізничників.
Залізничникам, схоже, теж не по собі, вони намагаються не дивитися на сцену, на трикляті вуха, розводять руками і мовчать. Він підходить до стіни, відколупує вуха і кладе до кишені...
...я відкриваю очі і бачу лисину провідника, який колупається у підвісах сусідньої полиці. Він закручує якісь шурупи величезною викруткою, мабуть, всі провідники мають такі, може, їм їх видають централізовано, хто зна – думаю я – скажімо, десяток стаканів, півтора десятки чайних ложечок і одна викрутка на рік. Лисина мені не подобається, тому я підводжусь і йду курити. Власне, у вагоні повідривано і повідкручувано все можливе, всі полички і гачечки, але у тамбурі я дивуюся – хтось відірвав стоп-кран. З м’ом. Ну на хріна йому той стоп-кран? Що з ним можна зробити?
У туалеті на мене чекає приємна несподіванка. Зі стелі рясно тече вода – справжнісінький тобі душ – спочатку я стрьомаюся, хто його зна, звідки вона там береться, але логічне мислення перемагає, і я заходжу. Як добре приймати душ у розпеченому потязі, при цьому ще й відливаючи з себе пиво, цікаво, чому ніхто ще не здогадався сумістити унітаз з душовою кабіною?
Література – думаю я, засинаючи. Одного разу одна з моїх ненормальних подружок сказала, що інші трахаються, мастурбують, лижуть жопи, роблять кар’єру, а я – пишу. Вона була неправа – думаю – просто для мене це єдиний процес.
Просинаюся, як завжди у потягах, рано. Ми стоїмо на якійсь зупинці. Виходжу на платформу, непричесаний, непохмелений, дивлюся навколо. Навколо тягнуться безкінечні сірі платформи, за ними – паркан якогось заводу, за ним – якісь труби, серед труб сходить сонце. Воно виглядає якось недоречно серед всієї цієї порожнечі, розмежованої на прямокутники бетонними спорудами.
Що за зупинка? – питаюся у провідника.
Славний город Миколаїв! – підморгує він, чухаючи лисину.
У чувака явно щось із Миколаєвом пов’язано, він замріяно дивиться на сонце, на завод, на труби, неначе бачить щось дуже захоплююче, я вирішую йому не заважати, курю собі, хоча ненавиджу зранку курити без кави, от так завжди – хотів попросити у провідника кави, що може бути простіше, але ні – блядське вроджене почуття такту, а він, насправді, може й не думає ні про що, просто втикає собі на сонце, як і я, і чекає, коли ж нарешті довбана шкарабанка поїде далі.
Херсонський вокзал виявився таким, яким я його уявляв. Можна було замінити табличку „Херсон” на „Вінниця” або „Ніжин” – нічого би не змінилось, хоча, здається, місцеві мешканці вважають його історичною пам’яткою. Можливо, колись він нею і був, але євроремонт зробив свою справу. Тож я здав речі у камеру схову і поплуганився гуляти містом.
Першим, що кинулося у вічі, була неймовірна кількість банків. На привокзальній площі я знайшов відразу два відділення свого – через дорогу один від одного. Певно, щоб клієнт мав можливість вибрати, яка архітектурна інтерпретація корпоративних кольорів подобається йому більше. Я вибрав філію із працюючим банкоматом. І трапилося ще одне диво – на картці замість двадцятки, котру я хотів зняти на пиво, виявилися гроші, які я ніяк не сподівався отримати, принаймні, найближчого тижня.
Коли я приїжджаю до якогось нового міста, перш за все добираюся до річки, якщо вона там є. Хтось навідується до місцевих монастирів, когось цікавлять воєнні споруди, краєзнавчі музеї, торгівельні центри, зрештою. Мене в першу чергу пруть річки. Тож побачивши біля вокзалу маршрутку з написом „Острів”, я відразу у неї залажу. Простягаю водієві рубас, але він з явною зневагою питає:
- Ти шо, на фєстіваль?
- Ага. А що, фестивальним гостям проїзд
бешкоштовний?
- Хага... Да нє, у нас в городє оплата прі виході!
І справді, над лобовим склом висить наліпка – „оплата прі виході”.
- Ета машина нє в Каховку – каже дядько – тібє на автовокзал, пацан.
- Та нє, туди я тільки ввечері, зараз хочу місто подивитися.
- Да? – він явно дивується, мовляв, смішний, що тута дивитися – ну, дивісь, дивісь...
І я дивлюсь. Маршрутка їде повільно, дуже повільно. Тож можна роздивитися все досконально, але прикол у тому, що дивитися і справді ні на що. Ну, нічого – думаю – зараз переїжджатимемо міст, я люблю мости. Головне – не забути йому заплатити. Це у них мабуть спеціально для гостей міста оплата при виході – щоб всі забували і був привід розім’яти водійські напружені нерви.
Ми зупиняємося біля якогось базару, і всі пасажири, окрім мене, виходять, власне, їх і було всього двоє. Водій помічає якогось свого знайомого, гукає на нього, і вони починають про щось триндіти, про політику, дружин, ну і таке інше. Я сиджу і думаю, йо-майо, ми коли-небудь поїдемо? Що за місто таке? Вони домовляються про зустріч, ти зі своєю будеш? – питається чувак з базару. Та нахуя вона мені нада! – водій дістає цигарку, і закурюючи, помічає мене.
- А ти тут шо робиш?
- Чекаю, коли ми нарешті поїдемо на Острів
терпляче відповідаю я.
- На Острів? А ето шо, по-твоєму?
- Схоже на базар... – ніяковію я.
- Ето і єсть Острів! – каже чувак так, наче я повний
придурок.
- Добре, я що, проти? – кажу я, даючи йому рубас. –
Але ж ми не переїжджали ніякого мосту!
- Какой мост? – не вдупляється він.
- Добре, забули. Щасти вам.
Я йду геть, відчуваючи, як він за мною спостерігає. Певно, думає, куди піде цей їбанат? Шукати міст? Тому заходжу до магазинчику з написом „Лікеро-Горілчані Вироби! Оптові Ціни! Лідія!”. Хм, що б це означало? Лідія – також за оптовими цінами? Чи у них завжди є вино Лідія, яке херсонці вважають найкращим? З-поза прилавку на мене непривітно зирить огрядна продавщиня.
- Ви Лідія?
- А тобі вже є 21? – навіщось питає вона.
- Так, а Вам?
- Ні, я не Лідія.
- Зрозуміло. А вино у вас є?
- Яке? Ти шо, сліпий, он його скільки стоїть – хоч залийся!
- А „Лідія”?
- Ти шо, смієшся з мене? Бери щось, або пиздуй звідси. „Лідії” немає!
Так-так. Зрештою, на що можна було розраховувати на острові, який насправді не острів? Я беру портвейн і пиздую звідси. На зупинці підходжу до знаку – все вірно, „Острів”. Ну що ж, зрештою, яка різниця, де набиратися портвейном.
Щойно я знаходжу лавку і збираюся продегустувати свій Лівадійський рожевий, починається дощ. Точніше, справжня злива – невідомо звідки з’являється величезна хмара, вона вирулює прямісінько над мою голову і починає поливати мене і мій портвейн, наче ми герані які, от біда. Доводиться запхатися у маршрутку.
- Тобі куди? – питається знайомий водій.
- На вокзал, а що, є варіанти?
На вокзалі я допиваю портвейн, і раптом згадую, що сьогодні Паска. Вирішую купити кагору. Купую. Знову йду на зупинку маршруток, цього разу мене приваблює мікроавтобус із написом „Порт”. Все нормально – думаю – Херсон – портове місто, тож порт має бути портом, а отже, там повинна бути річка.
Але. Вийшовши на кінцевій, я бачу приватний сектор, відразу десяток кудлатих собак, парочку більш-менш нормальних корів, декількох гопів на п’ятачку біля зупинки і магазин „...Лідія!”. Під пильними поглядами гопів я цілеспрямовано пиздую в інший від них бік і... бачу за будинками, на горизонті, нереально далеку, але все-таки ВОДУ.
За півгодини, добряче поблукавши приватними закапелками, я вийшов на берег, якщо це можна так назвати. На фіг зна скільки метрів у всі боки тягнулися зарості комишів і аїру. Справжнісіньке болото. Жаби, качки, навіть чорногуз – болотяне сімейство підозріло втикало на мене із зелених гнучких хащів. Я подивився на воду, яка не стала ані трохи ближчою, розвернувся і подибав назад, до якогось розваленого заводу. На його території там і сям із трави стирчали цямриння криниць, скидалося на те, що у заводу були офігєнні проблеми з водопостачанням, і вони копали криниці скрізь, де тільки могли. Води не було в жодній. Я всівся під двадцять першою, на ній так і було написано – криниця 21, відкоркував кагорчик, дістав із наплічника шматок паски, запакований любою мамою, і непогано собі розговівся. З-під цямриння вискочила дебела миша, нанюхала мою паску, і абсолютно не боячись, почала її топтати. Христос Воскрес! – сказав я миші. Тварюка мовчала. Що ж, навіщо патякати про очевидне, я дістав ще один шматочок і собі з насолодую почав жувати.
Кагор закінчився, миша добила свою паску і ледве пролізла назад у нору, я курив, дивився на завод, на сонце у його трубах – ну звичайно – і думав, що все не так погано, от мені скоро двадцять один, а моє життя до цього часу нічим не обмежене – жодних кредитів, страхувань і капіталовкладень, котрі би парили мені мізки, заставляючи перевіряти курси валют, бути в темі політичних подій і таке інше. У мене практично не було обов’язків, а разом з ними і прав, і це мене цілком влаштовувало. Я можу писати, можу не писати. Досить багато людей вважають мене непоганим письменником, і з деякими із них я навіть погоджуюся. Я знаю, що мені потрібно. Моє пиво і мої думки. Іван Кулінський, друг Чарльза Буковскі. Чому ні?
Я піднявся, заглянув до колодязя. На дні, серед пляшок і цигаркових пачок, мирно спала сита мишка. „Коли вдивляєшся у безодню, вона вдивляється в тебе” – згадалося. Що з цього приводу писав Кулінський? „Тому – не їбіть очей, ідіть вперед!” І я знову подався на вокзал.
Їхати маршруткою не хотілось, я їм тепер не довіряв, тому вирішив піти пішки. Після дощу спека спала, повітря було приємним, тож чому б не пройтися, тим паче до прибуття Ясиного потягу лишалося збіса часу. Невдовзі я вийшов на велику дорогу. Машин практично не було, я був майже один, і як завжди це мене цілком влаштовувало. Але за декілька сот метрів я побачив таке, від чого відразу зрозумів – навіть коли навколо нікого немає, все рівно ВОНИ ТУТ, вони завжди тут, з усім своїм йобаним гівном. По дорозі прямісінько переді мною чимчикували дві половинки жука-оленя, вже не знаю, що з ним трапилось, але такому явно ніхто не позаздрить. Розчавлений навпіл, він повз на сонце. Дві половинки, чорна рогата голова і чорна товста жопа марширували у напрямку заходу. А на заході, себто, метрів через десять на тій самій дорозі, лежала збита якимось гівнюком кішка, збита – це слабо сказано, насправді це була задавлена кішка, її нутрощі були окремо від неї. Коротше, кішці був пиздець. Вона сумно витягнула голову у напрямку того-таки сонця, і всі її кишки печально виблискували у його світлі, але навіть не це було найхуйовішим у картинці – на ній сиділо, певно, її-таки кошеня, воно, схоже, не розуміло, що трапилось, гуляло собі з мамою, і тут – бац! Воно вперто лизало мамині нутрощі, керуючись природнім інстинктом зализувати рани, і схоже, робило це вже давно, бо, коли я підійшов, вже стомилося, рухи його ставали повільнішими і повільнішими, а потім... Потім воно простягнуло голівку до сонця, до того ж-таки сонця, і ЗАВИЛО. У цей час половинки жука саме дістались кішки і у своєму тупому прагненні світла так само дружно почали через неї перелазити. Це був повний пиздець. Я повернувся і пішов звідти нахуй, від цієї смертельної вистави, від цього сонця, пішов на схід, на схід, на схід.
У маршрутці до самого вокзалу у вікно не дивився. На вокзалі купив пива і подався до зали підвищеного комфорту – тільки там була передбачена розетка для зарядки телефону. Бабуля за столиком біля входу підозріло оглянула мої три чернігівських світлих, але три рубаса взяла. Три рубаса за три години, три рубаса за три пляшки... Вмостившись у м’якому шкіряному кріслі, я засунув зарядку до розетки, випив першу пляшку і заснув.
Але ненадовго. Через півгодини хтось почав відчайдушно мене штовхати:
- Ей, ти, напився, чи шо? Я до кого говорю?
Стара карга щодуху турляла мене в плече. Я СХОПИВСЯ.
- Йо-майо, можу я за три рубаса спокійно подрихнути?! Чи це заборонено залізничними правилами?!!
- Спати можна. Тільки ти не заплатив за зарядку!!!
- Чорт. О, чорт! Невже я не можу заплатити за трахану електроенергію, коли сам прокинуся? Це так складно? Я ж все рівно звідси іншим шляхом, як повз вас, не вийду?!!
- Потрібно платити зразу. У правилах написано – вона тицяє рукою кудись собі за спину, мабуть, десь там висять великі правила, з якими не посперечаєшся. Особливо, якщо ти їх не читав, і напевно не збираєшся.
- Скільки?
- Гривень. І до речі, ми не несем відповідальності за речі відвідувачів, якщо...
- Знаю, знаю, а тепер дайте мені, нарешті, ПОСПАТИ!
- Добре. Вам потрібна свіжа преса?
І так завжди, кожен день, розумієте, про що я? Найрізноманітніші службовці найрізноманітніших установ роблять твоє життя боротьбою за виживання, як би це не смішно звучало у 21 сторіччі, але це так. Ти змушений все життя боротися проти цих недоумків, воювати у якійсь неймовірній війні за найпростіші речі – свій сон, свій оплачений сон і своє оплачене пиво, чорт, і ніякі новітні технології і концепції у галузі обслуговування тобі нізащо не допоможуть.
Я випиваю друге пиво і знову засинаю. Цього разу мене будить телефон - „Ясеня телефонує”.
- Як тобі Херсон? – питається вона. Що тут відповіси?
- Нормально – кажу – тихе провінційне містечко, людей майже не видно, принаймні, сьогодні.
- Зрозуміло. Певно, якраз те, що потрібно для тебе і твоєї Соні...
Я відбиваюся. Це вже занадто. Що з ними всіма трапилося?! Телефон волає знову. Я вимикаю тварюку, змотую зарядку, захлинаючись, випиваю третє і знову йду до магазину. Сидячи на привокзальній площі, думаю – що робити? Може, забрати речі і звалити назад до Києва? Але четверте пиво робить чудесні речі – воно потроху примиряє мене з дійсністю, навіть заставляє ввімкнути трубу, і та відразу починає пілікати.
- Вибач, сонце, я не хотіла тебе ображати, просто жарко в потязі, і попутники - повні придурки, нерви на межі... Вибач, а?
Звичайно, я вибачаю.
...до залу заходить незрозумілого віку чоловік, в світло-сірому костюмі на голе тіло, через виріз піджаку виразно стирчить кучеряве волосся. На комірці у нього теліпається бейджик „Помічник”. Просто – Помічник, і все.
- Ага! – каже він. – Вся кумпанія у зборі! І ти тут, Кулінський! Ну-ну! Панове, хто мені перший оголосить ієрархію головування всесвітом?!
- Господь Бог, Шевченко, і Ви, пане помічник! – хором бубонять залізничники.
- Дуже добре! Мене прислали до вас, щоб розібратися з Шевченком і Кулінським, останньому, я так розумію, не сподобалася ідея запускання Кобзаря у космос. Тож я повинен сказати – йому і всім вам – справа ця вирішена і оскарженню не підлягяає! (Залізничники дещо кволо кричать „ура!” і дружно поглядають в бік буфету.)
- Тепер, що стосується письменника Кулінського... Я вважаю, що все, що він пише – повне гівно! (Залізничники мовчать.)
- Людина посцяла, і кричить про це на цілий світ – от про що пише Кулінський! Чи не так? (Залізничники мовчать, їм уже все до сраки, будь-який ліміт аплодисментів на сьогодні вичерпано, навіть Помічникові вже нічого не світить.)
- Добре, Кулінський, що ви можете на це відповісти?
- Хм... А що поганого у тому, що мені подобається сцяти? Навіть якби я писав лише про це, що в тому поганого? Я люблю сцяти, чому ні? Особливо піся хорошого сексу, (на цьому місці залізничники пожвавлюються) – знаєте, як файно сциться після сексу? Тугий теплий струмінь янтарного по білому холодному унітазу...
Так от, якщо ти знаходишся у стані довготривалої суперечки із світом за право жити без здоровенного капкану, вчепленого в твою дупу, тобто, скажімо, якщо ти декілька днів поспіль п’єш половину найменувань вітчизняної лікеро-горілчаної продукції, обов’язково настає час х. Твоє завдання – не піддаватися бажанню з нього вибратись. Як максимум, ти можеш тимчасово перейти на більш легкі напої. Навіть якщо тобі починає здаватися, що алкоголізм – також капкан, поставлений світом для всіх, хто перестрибує інші капкани. Це повна фігня, друже. Іди і випий пива. Цього похмурого вечора ти не повинен заснути тверезим.
Час х – це коли ти чуєш короткі гудки, намагаючись дозвонитися до коханої.
Час х – коли тебе витурюють за шкибари із рок-концерту, а ти знову заходиш, і так до безкінечності.
Час х – коли плутаєш імена коханих жінок. Коли називаєш Ясю Сонею, насправді думаючи, може, про Юлю, але скоріше за все – просто про щось своє, наприклад, про пляшечку доброго немальтозного пива. Звісно, Ясі це не до вподоби, і тут ти потрапляєш іще в один капкан – починаєш вибачатися, щось городити, мовляв, це не те, що ти подумала, і всяке таке інше гівно. Що робити в такий момент? Звичайно, іти за пивом. І пити його обов’язково самому. Краще під пронизливим вітром, на початку грози, на якій-небудь набережній.
Ти потрапляєш до капканів від самого народження. Коли робиш перший крок. Навіть не сумнівайся, що під твоєю піднятою товстенькою дитячою ніжкою вже було поставлено один. І в цьому немає нічого поганого або загрозливого для тебе, якщо ти не розумієш, що попався. Живеш собі, навіть не підозрюючи, що капкани висять на тобі, як новорічні гірлянди на ялинці. До тридцятирічного віку їм зазвичай вдається обчіпляти тебе з ніг до голови. Ти вчишся посміхатися, коли не маєш навіть найменшого бажання, вибачатися, коли відчуваєш, що насправді вибачатися ні за що, вчишся погоджуватися із думками оточуючих стосовно твого місця у світі, вчишся слухати інших, запам’ятовуєш правила поведінки у різних життєвих ситуаціях... Але це ще не все. Це найменші капканчики. Набагато більш лажовішим є те, що з часом ти починаєш користуватися заздалегідь спрограмованим списком можливостей, обов’язків, прав і правил.
Для незгідних і тих, хто якимось дивом перестрибує пастки, створено сучасні резервації – спілки, куди їх заманюють дружньою підтримкою і соціальними гарантіями, а насправді у будь-якій спілці ти відразу потрапляєш до замкненої кімнати, вщерть заповненої тими самими капканами, варто лиш поворухнутися – і один з них спрацьовує, приводячи в дію інші. У спілках ти відразу попадаєш на всі сто. Також є численні програми розвитку культури. Фонди. Шоу-бізнес. Ну, а для тих, хто занадто вийобується, хто ні в яку не хоче працювати на благо капканного виробництва, або на крайняк не став членом спілки – повне ігнорування факту його присутності у світі. Для надто активних – наркодиспансери, буцегарні і дурдоми. І кладовища, звісно.
А найголовніший прикол у тому, що тобі може подобатися так жити. Ти можеш відчути себе захищеним завдяки капканам. Ти носиш їх на собі, думаючи, що це твої обладунки.
Любов – також капкан. Мабуть, найприємніший з усіх існуючих. Його прикол у тому, щоб вбити у тобі здатність любити. Все просто – ти закохуєшся, і перший час навіть не підозрюєш того, що процес розпаду вже почався. Клятви. Ревнощі. Кінотеатри. Фільми про любов, вірші про любов, мелодії весільного маршу на мобільному телефоні. Ментолові жуйки, щоб не пахло з рота. Презервативи. Ну і суперфінал – реєстрація цивільного стану. Якщо дотягнеш до нього. Зазвичай ти пролітаєш у чверті.
Я сидів на мокрій холодній каменюці і думав, що би все це означало? Якого хріна Яся робить зі мною, якщо кохає іншого? А я? Кохаю двох? Але заради чого я приїхав сюди? Якого хріна тут роблю, якщо ніколи не хотів бути просто коханцем? Якого хріна мені постійно приходять душероздираючі есемески від Соні з проханням не кидати її, що би не трапилося? У любові такі правила гри, що ти здатен прийняти будь-які найобки з її боку. Ти здатен найобувати себе і кохану людину. І вибачати всім найобки. Любов, а точніше те, що ми з нею робимо – це гра постійного блефу, шахрайства, це гра, де всі карти краплені всіма гравцями. На кожній карті може бути по п’ять загнутих кутиків.
Довкола кружляли безумні крикливі чайки, намагаючись, напевно, випросити у мене шматок хот-догу. Товписько людей – справжній рай для чайок, їм не потрібно довго і нудно шукати пустотливу рибинку, щоб зцапати її у верхньому водному шарі, вони просто підбирають недоїдки, яких після відпочиваючих лишається скільки завгодно. Мені не подобаються приморські чайки. Вони надто схожі на багатьох людей. Я пуляю недоїдений хот-дог якомога далі від себе, і вони галасливо кидаються за ним. Лишаючи мене наодинці з собою. Чудово. Я вимикаю телефон і пью собі пиво, дивлячись на велику чорну хмару, що повільно насувається із заходу. З дитинства люблю грози. Природа відривається. Гроза – це весело. Як її можна боятися?
Мені вдається розслабитися. Думки зникають. Я зливаюся з каменюкою, на якій сиджу. Я спокійний і холодний. На шкірі холодний дощ, всередині холодне пиво. Кльово. Курю в кулак, захищаючи сигарету від зливи. Кулак – єдина гаряча точка мого тіла. Голова вільна. Легко і спокійно. Я вирулю з усього цього.
Хтось підходить ззаду і кладе теплі долоні на моє обличчя. Затуляє очі. З боку набережної чується свистіння і нетверезі гопівські голоси, вони кричать щось типу „давай, мала! трахни його! якщо у нього може встати! якщо ні – звертайся до нас!” Я повертаюся і бачу, що вона до поу гола. Краплини дощу весело випльопують на білих цицьках. Мокрі пасма волосся лопотять від вітру, закриваючи обличчя. Здається, вона сміється. А може, плаче. Що за хєрня?
- Що за хєрня? – питаюсь я у білих цицьок з набубнявілими пипками. – Що це за хєрня? Цицьки мовчать.
- Іди до мене – шепоче вона – не намагайся мене зрозуміти, просто йди до мене, просто – йди.
І я йду. Точніше, веду дурепу до намету. Стоїть у мене конкретно.
Секс – важковаговик серед капканів. Ось ти знайомишся із людиною, з якою тобі легко і затишно, з якою можна поговорити про те, про що завжди мовчиш, або помовчати про все інше, коротше, ти розумієш – ти закохався, влип, але ти ще на щось надієшся: цього разу все буде по-іншому, так-так, у мене є офігєнний досвід у гівноболі, і цього разу я все зроблю правильно, у нас будуть нормальні стосунки, якщо це взагалі можливо, чому ні?
І в той час, як ти собі про таке думаєш і намагаєшся вибудувати тактику поведінки із цією людиною, тактику, яка не дасть зникнути затишку, не дасть прозвучати стартовому свистку матчу, що закінчиться поразкою обох команд, знаєш, про що думає друга половина твого мозку? А цицьки наче нічого – думає вона. І шкіра біля вуха така ніжна...
У наметі, не дивлячись на холодну ніч за тонкими стінками, досить задушливо, пахне водярою і хот-догами, жінкою і чоловіком, які нізащо в світі не погодяться відпустити одне одного, що б там вони не говорили, пахне безвихіддю, передбаченістю і нестримним бажанням воскресити любов, яка у нас колись була... Похапливо роздягаючи її, я думаю – як все паскудно, чорт, як тільки все паскудиться на цьому світі... Вона якась чужа. Тобто, не холодна – ні, вона пристрасна, як і раніше, і справа навіть не в тому, що вона трохи погладшала, просто ця дівчина вже не моя, а можливо, ніколи й не була моєю. Мене це збуджує. Чорт, секс, секс, секс – проклята найміцніша пастка, до якої попадаються найсильніші... Я бачу поруч незнайому дорослу жінку. Красиву, юну, переповнену сексуальністю, але це не Яся, яку я любив. Що робити? Що, чорт забирай, я маю з цим робити? но що – говорять мені червоні трусики, давай знімай нас, чо вирячився, як недоумок, тобі ж но сказали – ходімо трахатись, філософію тут розвів...
І я зтягую з незнайомки останній червоний клаптик одежі. Довго цілуємося. Вона виборсується з-під мене і сідає верхи. Чудово. Я розпалююсь. Вона використовує інші парфуми, ніж коли ми зустрічалися. Мені починає здаватися, що це зовсім інша жінка. Так воно і є. Я трахаю майже незнайому дорослу жінку. Кінчаю раптово, несамовито, виливаючись до останньої краплі. Вона – ні. Чорт. Вічно одна й та сама хуйня. З незнайомими жінками мені важко стримуватися.
- Вибач – кажу, можемо спробувати ще раз.
- Та нічого – відповідає вона, все нормально, давай спати.
Ми загортаємось у мого великого американського спальника, розрахованого на здоровенного натівського негра-супергероя, пару разів цілуємося – вона на диво вдоволена і спокійна, враховуючи те, що не кінчила... Хм, можливо, бурхливий жіночий оргазм – це міф? Ми угріваємось і засинаємо, по намету лупить скажений дощ, у сміттєвому мішку за порогом, серед порожніх пляшок і пачок від сигарет, помирають мої сперматозоїди у гандоні – ми тобі цього не забудемо, роз’їбай, – думають вони, - побачимося в пеклі! Десь далеко крізь пориви вітру пробивається фестивальна дискотека, цікаво, чи хтось танцює зараз просто неба, коли ми засинаємо?
Просинаюся від холоду. Яся натягнула на себе весь можливий об’єм спальника. Зі складок мілітарі стирчить лише малесенький кінчик Ясиного носа. Раптово відчуваю майже батьківську ніжність і відповідальність за це загорнуте у сувору військову тканину створіння. Цілую носа. Вилажу з намету. Сходить важке, сонне весняне сонце. Воно торкається вологого повітря – спочатку одним променем, потім декількома і раптом все навколо починає сяяти. Чимчикую до туалету. Там, не дивлячись на ранню годину, вже стовбичить невелика черга. Фестивальні туалети у Каховці – це щось. Побудовані нашвидкуруч із чого попало, прості сільські нужники, вони коштують, як у Москві. Замість дверей – квітчаста засмальцьована церата, яка щомиті злітає догори у поривах прибережного вітру, тріпочучи, немов прапор, і відкриваючи очікуючим доступу до цього сумнівного блага цивілізації серучого письменника Кулінського. Дякувати Богу, я не настільки відомий, щоб комусь прийшло в голову сфотографувати цю зворушливу картину.
У барі, де я сьогодні вночі закуповувався пивом, нікогісінько. Замовляю подвійну каву. Офіціантка, вона ж – барменша, незлобиво питається:
- Ну як воно, синку? Може, коньячку?
- Дякую... Який коньячок? Я вчора трахав незнайому жінку, а сьогодні виявляється, що це моя колишня дівчина, яку я ні в якому разі не хотів трахати, тим більше так! Дякую, поки що обійдусь кавцею...
- Дурак – каже вона – я вже десять років бодай як-небудь не... Тааа, що з вами, молодими, говорити!.. – махає вона рукою і йде до бару дивитися ранкове телешоу.
От фак – думаю я. Ні за що ні про що розстроїв жінку з самого початку робочого дня... Кава кльова. Варена у турці. Єдине місце у цьому гармидері з нормальною кавцею. Замовляю другу.
- Ладно – кажу, - так і бути, давайте коньяк, п’ятдесят окремо і лимончик... Жінка сумно-сумно дивиться на мене.
- Ех, синочок, ти навіть не здогадуєшся, який ти зараз щасливий!..
- Вона навіть не кінчила... – заспокоюю я чувіху.
- Дурак ти, синочок! Хіба тільки в цьому справа?..
Одного разу кожен з нас ловить себе на думці, що він себе наїбав.
- Чувак, я так себе наїбав! – каже мені дружбан на черговій п’янці. Він працює у типографії на станку, що виготовляє скоч-плівку з рекламою. Знаєте, такою зазвичай запаковують коробки з оргтехнікою. Нещодавно йому стукнуло в голову доторкнутися до липкої смужки скочу, яка вже декілька місяців поспіль на його очах знай собі намотувалась на валики, день у день, уявляєте? Спрацював аварійний захист і трахана машина зупинилась, але парочку переломів чуваку все-таки дісталися.
- Друже, - каже він мені, - я повний мудак! Я все життя тільки те й робив, що шукав, яким би макаром найвигідніше себе наїбати! Я влаштувався на роботу, яка забирає у мене всі сили. З остатком сил – знаєш, що я роблю з тим життям, яке у мене лишається після роботи? Я ж талановитий чувак, йоб його маму! У мене колись навіть були творчі плани! (Таки справді, він досить непоганий музикант...) Так от, я намагаюся добитися прихильності цієї пизди! Нічні клуби, посиденьки на кухні, то в неї поганий настрій, то хороший, то нормальний!.. Це хуйовіше, ніж засунути руку у станок!!!
Я мовчав. Що тут скажеш? Більшість людей живе за такими розкладами.
Вони звітують перед начальством, отримують свої бонуси до зарплати і приходять на концерти гуртів типу „Ленінград”, щоб відірватися від самих себе. Їхнє життя, їх самих змішують з лайном, і їм це подобається. Тому що це правда. Що б там не думали про це мас-медійні піарщики, людям подобається чути правду про себе. Я сам слухаю „Ленінград”.
А потім настає час, коли вони збираються і згадуть молодість. Тридцяти- та більше -річні чуваки, при спілкуванні з якими протягом робочого дня здається, що вони відчувають себе володарами всесвіту, збираються у якому-небудь барі на чийсь день народження, і після п’ятої рюмки починають багатоголосо рюмсати з приводу пройобаної у гонитві за „нормальним життям” молодості. Вони згадують часи, коли працювали на своїх перших роботах і ще могли думати про те, щоб плюнути на все і зайнятися тим, до чого лежить душа. І ці часи здаються їм щасливими.
Вони зраджують своїм дружинам по п’яні, часто-густо без бажання, просто для того, аби хоч пару хвилин не думати про те, що пропустили, провтикали, лишили нездійсненим у далекому минулому. І з кожним таким вечором минуле дедалі більше віддаляється.
Після оргазму, розімлілі, вони лежать поруч із своїми тьолками, витирають вологими серветками помаду з обличь і втикають на свої рожеві черева, через які навіть гандон уже важко напинати, а тьолки в цей час знову фарбують облизані ними мармизи і парфумлять пом’яті тіла – для нових вгодованих службовців, заради нових хрумких банкнот у їхніх кишенях, для нових сліз їхніх дружин вночі на хай-текових кухнях під плазмовим телевізором з рекламою...
- ВІДЧУВАЄШ ДИСКОМФОРТ?!?!?! ,,,,,,...... ПРОТЯГОМ ДВОХ ТИЖНІВ!!!!!!!!
РЕЗУЛЬТАТ АБО ГРОШІ!!!!!! – радить їм холодна плазма.
- Твою мать! – кажуть вони, схлипуючи і крапаючи гіркими слізьми у восьмий за ніч „Мохіто”. – Десять років! ДЕСЯТЬ йобаних РОКІВ!
- ЖИТТЯ ГАРАНТУЄ НЕСПОДІВАНКИ!!!! ......,,,,,
МИ ЇХ ОПЛАЧУЄМО!!!!!
- Ми вміли любити! Ми вміли бути щасливими! Просто так! Без бабок, без власного житла, з продавленим диваном і хрипким магнітофоном, який вмикали, щоб сусіди за гіпсовою стінкою не чули наших криків! У плацкартних вагонах! Чорт, навіть в туалетах!..
- Дес-сять р-років! – допивають вони гіркий „Мохіто”. - Він писав мені вірші!.. Він придумував мені лагідні імена!..
І тут з’являється реклама корпорації їхніх чоловіків.
Після двох коньяків і трьох чашок кави я виходжу із бару з повною впевненістю, що сьогодні нарешті зможу зробити вибір. Не можна любити двох жінок – значить, я люблю одну.
Яся вже прокинулася, вигляд у неї був змучений – два дні п’янки поспіль давалися взнаки, хоч вона й пила вполовину менше від мене. Але невиспаність, непричесаність і нахнюпленість робила її в моїх очах ще привабливішою. Ріднішою.
- Доброго ранку, сонечко! Ходімо щось з’їмо і поговоримо. Сьогодні - останній день...
- Угу...
Вона була там, зі мною, і ми йшли фестивальними лабіринтами, міцно тримаючись за руки, зовсім як в старі добрі часи, але разом з тим вона була далеко, і я це відчував, і вона відчувала, що я відчуваю. Після сякого-такого сніданку ми купили вина і засіли на одній з каменюк біля води. Я намагався сконцентруватися і сказати найголовніше, вона не давала мені цього зробити, була напрочуд балакучою – про що ми тільки не розмовляли... Про наші стосунки... Вона була ніжною до мене. Збоку ми скидалися на повноцінну парочку закоханих. Але, цілуючи її, я за якимись містичними, ледве вловимими ознаками розумів, що подумки вона вже їде від мене.
Дівчата знаються на такому. Іноді вони роблять це зумисне, іноді мимоволі, але результат один. Ти готовий віддати півжиття, аби наважитися спитати про головне. Ти готовий віддати душу, аби почути у відповідь „так”.
Настав час збиратися. У наметі, серед безладу розкиданих брудних шкарпеток, записників, предметів гігієни та інших уламків недовготривалого побуту двох неврівноважених людей, запихаючи все це до сумок, ми випадково зіштовхнулися обличчям до обличчя, буквально впали одне одному в обійми.
Вона знову не кінчила.
Я теж. Вперше у житті.
Потрібно було поспішати на потяг.
Ти розумієш, що цей матч добігає кінця, і скоро рахунковий щит висвітить твою чергову поразку. Ти дивишся вслід від’їжджаючому потягу і усвідомлюєш, що це не просто чергове розлучення з дорогою тобі людиною, цього разу це потяг, якому ніколи не судилося прибути назад. Хоча б і не на ту саму колію – бодай на будь-яку, на запасну, на інший вокзал, у іншому місті, чорт, у іншому житті! Ти знову опиняєшся у своєму персональному проваллі. Йолки, думаєш ти, якого хріна, ми ж дві години тому трахались! ДВІ ГОДИНИ ТОМУ! Нехай ніхто з нас не кінчив!!! Справа ж не в цьому!!! Я просив її залишитись, нам добре разом? – запитував я, і вона казала, так, добре, мені добре з тобою, але бути з тобою я не можу. З ним я теж не можу бути – казала вона, але я не можу нас обмежувати, не можу обмежувати тебе, бо я не дам тобі того, чого ти вартий, а ти не зможеш дати мені, як би сильно мене не любив. Давай просто будемо час від часу зустрічатися, як от тепер... – Як це? Трахатись в наметі? Щоразу після того вдаючи, ніби ми були щирими? Ніби я не відчував, що жінка піді мною чи на мені, зовсім чужа? Ніби ти у цей час не думала про іншого?
Потяг завертає за привокзальні паркани, ти знову один, чергова поразка, скільки їх ще буде в житті? І скільки ти зможеш витерпіти? І якщо витерпиш, переживеш, то скільки разів потім будеш повертатися на цей перон, до цього остохуївшого металевого голосу, який буде оголошувати прибуття і відправку, навіть якщо пасажирів на вокзалі, окрім тебе, нікогісінько? Скільки разів тобі буде снитися порожній, лункий, вогкий периферійний зал очікування, просякнутий запахом мокрого гнилого дрантя, яким прибиральниця безрезультатно шмаровозить сюди-туди по підлозі, намагаючись віддраїти безвихідь, відчай, втрату?
У такі моменти для тебе є три варіанти. Або ти залазиш на освітлювальну вежу, які спеціально для таких випадків є в наявності на кожному вокзалі, і зістрибуєш звідти, приміряючись по дорозі додолу знести бодай один репродуктор з остопиздівшим голосом. Або ти прямо зараз починаєш планувати своє подальше життя таким чином, щоб уникнути в майбутньому такої лажі. Або йдеш у найближчий бар, до своїх улюблених перцівочки, пивця і червоного кріпленого, які ніколи тебе не підводили. Перший варіант – найвірніший. Але малоестетичний, з огляду хоча би на уламки репродуктора у твоїй макітрі після такого стрибка. Також, відома версія, що духи самогубць повертаються на місце своєї смерті, і за такою охуєнною логікою ти будеш просто приречений знову попадати на клятий вокзал. У другому варіанті після розмірковувань про безпеку твого майбутнього тобі обов’язково прийде в голову підшукати роботу з високим рівнем доходу, можливістю кар’єрного зростання і вимогою викладки на 101%. Після чого ти обов’язково покладеш бабки на депозит, застрахуєш своє життя і свій автомобіль, на який візьмеш кредит, застрахуєш свій будинок, на який візьмеш кредит... Ну й так далі. Багато хто після таких хуйових розкладів чергового матчу обирає другий варіант. Багато хто не хоче приймати участі в наступному матчі. Не хоче спробувати, нарешті, перемогти. Тож тобі залишається третій варіант. Не дивлячись на перестороги мінохорони здоров’я. Не зважаючи на сумнівну теорію тверезого вирішення життєвих труднощів. Гайда за пивом! Будьмо!
Для радості і непередбачуваності. Для смутку і шалених адреналінових вибухів у твоєму тілі, твоїй голові, твоїй свідомості, поки вони ще твої. |
