---stenis13 235831
Буде людно, надіюсь. Тепловоз форева. І взагалі, має бути якийсь куточок того "особистого простору".
Хоча, він буде вже інший. І без пасажирів, яких ми любили.
Россия непричастна к нашествию Ю.Тубольцева на Тепловоз, заявил Лавров. Мы решительно осуждаем применение средств массового поражения, запрещённых женевской конвенцией, - подчеркнул руководитель МИД РФ.
"Скорее всего, деятельность Ю.Тубольцева инспирирована подразделениями ЦИПСО Украины", - предположили в АП РФ. Подобные провокации направлены на подрыв переговоров о передаче Курильских островов Украине в качестве компенсанции за Львовскую область, заявил источник в Администрации Президента.
Всіх обіймаю. Чінако, будь нам живим і неушкодженим. Бережися, хлопче
Закину довгенького тексту від Джона
Почитайте Джона. Деколи пише у фб під псевдо John Bass -
Олег «Джон» Сук
(басист у «Мертвий півень», клавішник у «Ґорґішелі»
«Не знаю як пахнув славетний гладіатор Спартак після епохального бою, але неймовірна симфонія запахів одеколону "Спартакус" на його честь, звучала всіма нотами амбри, герані, бергамоту, дитинства, закордону, розкоші, ностальгії і величі польоту фантазії людського нюху.
Огорнуті прозорим туманом вінілів 70-тих, геніальні волоцюги "Woodstock" досі заходять на каву з цигаркою попиздіти в моїй голові.
Вісімдесяті, як і всі інші часи, теж мали свої запахи, свою музику, свою моду, свою атмосферу.
В часи пік нестерпної турбулентності серця, жіноцтву дарували парфуми Chanel No. 5, Nefertiti, Fidji, Climat, Opium, які своєю незбагненною магією і чарами таїнства ароматів зводили їх з розуму, а хлопів з здорового глузду економії, приводячи до анорексії заощаджень і глобальної засухи в їхніх гаманцях. Мешти "Salamander" могли покінчити життя лише самогубством. Вбити їх на нозі було нереально, вони гонорово тримали фасон до кінця свого довгого, німецького життя.
Джинси "Wrangler", "Levis", "Lee", куртки Parmalat це була ледве підйомна розкіш, а не засіб для пересування в пристойному вигляді.
"Сім мелодій" електронних годинників Casio бджолами звучали з кожної шпари і були такі ж токсичні, як пісні гурту "Modern Talking". Поліетиленові пакети "Marlboro" бережно прали в теплій воді і передавали у спадщину дітям.
Шапки з норки придавали особливого шарму і ваги навіть дуже облізлим громадянам, а дубльонка вважалась вищим пілотажем елітарності виєбону.
Щоб хоч трохи нагадувати людину, ти мусив звертатись до послуг фарцовщиків. Ці санітари кишень, королі гешефта і перші паростки бізнесу, ризикуючи своєю свободою вбирали всіх фірмОю за шалені гроші, яких гегемону хронічно бракувало.
Практика в колгоспі - одне з місць, де можна було злегка освіжити студентський бюджет скудним заробітком і повернути свій трудовий борг вузу і совдепу, який обожнював дармову робочу силу. Так ми вляпались на працетерапію в Великі Глібовичі.
Променадом з легким бризом романтики я б ту нашу практику не назвав. На йогу, пілатес, курорт all-inclusive, spa-зону і солярій вона теж була мало схожа, хоча ми цілими днями повзали раком по залитому сонцем полю, виконували непритаманні нам акробатичні етюди і приймали чудернацькі пози лотоса, щоб зібрати чужу капусту за смішні гроші.
Вечорами грали в "слона", натхненно смакували першоджерела місцевого самогоноваріння, дико сперечались з начальством, яке безпардонно жухало нас на бабки. Ніц нового, все, як завжди. Тенденція мабуть.
Одного вечора, по взаємній згоді, ми злегка підпоїли місцеву качку, яка відразу влилась в нашу веселу компанію. Довго не думаючи птаха забила на своїх водоплавних колєг, колгосп і совдеп, безтурботно грала з нами в "слона", підкидного дурня, помірковано випивала оковитої. Вона іноді могла накрити дрібного картярського шулера міцним матом, загнавши йолопа в конфуз і зневагу товариства, але загалом була взірцем порядності стосунків.
Під кінець важким трудом напруженого тижня ми вирішили поїхати в Бібрку і злегка відпочити, як герої Челентано і Орнели Муті в "Приборканні норовливого", правда з більш культурнішою програмою ніж в них і без танців.
Так, як Лувра в Бібрці не було, ми відразу направились в заклад трохи повище рангом Парижської мекки.
Місцевий генделик не мав жодних претензій до Мішлена і його зірок. Убогий дизайн середньостатистичної понурості з безликою тіткою на касі і місцевими пияками, які проживали там своє безнадійно нецікаве без алкоголю життя, могли б навіть наполегливого життєлюба затягнути у вир думок про суїцид.
Мухи меланхолійно перелітали з завітрених канапок на обличчя відвідувачів, заглядаючи в чесні очі пацієнтів похмеляторної, щоб знайти в них відповіді на свої непрості філософські питання.
Столи були в'яло стоячі, щось середнє між стоячими і сидячами, блідо голубого кольору з вродженим брудним відливом смердючого хлоркою пластику.
Худа барменша, яка спокійно могла б сховатись за шваброю, порхаючи по залу, ліниво шморгала брудною шматою по столах, імітуючи великий слалом між гальбами. Це було абсолютно зайвим і безнадійно малоефективним для гігієни вишуканого товариства цієї клоаки харчування.
В час пік свого грайливого настрою вона волала приголомшливим басом комбрига на всю кнайпу:
-Брудний посуд ставим на вікно хлопчики.
Єдиним хлопчиком там був кастрований кіт Гастелло, який кидався на кожен недоїдок кинутий з барського плеча еліти кафе-бару.
Задума висіла в повітрі густим тютюновим димом сильно прокуреного приміщення. Розмова за кожним столом стояла змістовна і пізнавальна, як в тодішній передачі " Что, гдє, когда", правда сови не було видно. Очевидно гасала бідака до сусідської бабці за самогоном туди-сюди, нон стопом - по колу. Замість неї на стіні, кокетливо нудьгувала "Книга скарг і пропозицій", яка одиноко гойдалась на шнурівці і спостерігала за цим халявним реаліті шоу.
Алкоголь тоді офіційно ніхто не продавав. По країні семимильними кроками марширував кандовий, ідіотський, горбачівський, сухий закон.
Нас було четверо: я, Ося, Влодко Танцюра і Толік Косташевський.
Ми, як вовки асфальтових джунглів, на правах "городських", власно зайшли в заклад.
Феєричної появи, як у вестерні, в нас не вийшло, бо ніхто навіть голови не повернув в наш бік.
В кутку сиділи ще одні "городські", бурого вигляду, видно це вони зняли всі вершки з пафосу помпезності ситуації і звели ефект апломбу нашої появи до критичного мінімуму. До них ми і підсіли згодом. Нагомонівшись з ними від пуза, всі зрозуміли, що час діставати з під столу першу з трьох контрабандних пляшок чорнила 777. В час сухого закону за алкоголь можна було вилетіти зі всього глобального, просрати все досягнуте і потрапити в "товариство тверезості" - місце для перевиховання лузерів алкогольної відрижки системи.
Тільки ми почали діставати благородний напій з поміркованим градусом, я почув запах парфуму "Спартакус" в етері.
Нинішній поліцейський, гасаючий в червоному "Ferrari" на великій швидкості довкола Ратуші з ошалівшою від щастя Анною Герман на шиї, викликав би менше здивування, ніж рядовий совєцький мент, з легким шлейфом одеколону "Спартакус" в ті часи.
Це був повний провал нашої явочної квартири і це зрозуміли всі. Підступний лягавий, який косив під багатого, відразу помітив цей наш конвульсивний, швидший від викиду язика ящірки в бік мухи, рух під столом і ласо спрямував свій курс до нас.
-Ну що мутанти безалкогольного закону,
шмурдяком вирішили полірнутись на цьому цвинтарі місцевих людських мрій,- з насолодою садиста процідило воно крізь не першої свіжості зуби.
-Відавайте фляшки, курва. Швидко.
Так, як свої вінчестери і коней ми забули в минулому житті, то переконати мента особливо не було чим. Самбрерою шерифа ще ніхто не настрашив, а в нас і її не було.
На правах господаря Бібрки він безтурботно взяв кір і розслаблено пішов до мотоцика, де його чекали ще двоє, пришиблених службою, чмошних уйобки.
Ми стояли розгублені, як блохи на псячій сраці, пильно вдивляючись в бездну відчаю. Ніфіга собі пасьянс мент розклав, обхіхікаєшся.
Поки ми роззявивши роти збирали свої розчавлені думки докупи, Толік Косташевський стрімко блимнув на вулицю.
В той момент стражі порядку спокійно
відчалювали на своїм трьохколіснім мотоцику "Урал-4320".
Анатолій довго не думаючи вхопився за запасне колесо, яке було приліплене до коляски їхньої колісниці. Він був схожий на галльского олімпійця з метання диску і мав дику силу образи в руках. Я дуже переживав щоб він, як Обелікс, не зажбурнув ту коляску з ментами і вином в Великі Глібовичі прямо нашому начальству під ніс, адже цей речовий доказ нашого негідного вчинку міг сильно зіпсувати нам реноме порядности. Мото ішак відчувши небезпеку рвонув з місця ставши дибом. Анатолій відпускати не збирався, міліція фляшки теж. Це безумне танго мотоцика, ментів і Толіка неабияк здивувало мешканців містечка. Зигзагом рухаючись по всій ширині дороги, збоку вони нагадували швейну машинку, яка хотіла зшити два тротуари докупи.
Голі нервами люди відчувають небезпеку відразу. І ми відчули. Вона продерла нам шкіру мурахами по спині. Ймовірність закінчити ВУЗ без диплому була висока. Якби не цей героїчний вчинок колєги, на тому би все і закінчилось, а так нас забрали в відділення міліції для допиту з пристрастю.
Навіть баклану було зрозуміло, що менти дуже хотіли, щоб ми звалили, а вони б спокійно випили наше чорнило, але ми ж теж хотіли випити. Дуже. Мав би я розум тоді зіграли б з ними в ромашку і мирно розійшлись, а так вони були вимушені достойно тримати своє табло пильності фасаду закону і пішло поїхало: ваші документи, де живете, чим займаєтесь і далі по протоколу.
Звичайно, що ми брехали, як могли. Хтось жив на вулиці Шмегельского, хтось на Бічній Фанерній-3. Вчились ми, звичайно, всі в бурсі на кухарів-ветеринарів. Прізвища в нас були Буревій, Шмайсер, Аморал і Тюуютюююнькевич.
Останнє прізвище ввело їх в транс, видно бідаки не знали, як написати. Я сказав що якось інтелігентні люди з вищою освітою пишуть, то може і їм вдастся.
Після цього всього мапет шоу вони вийшли, ніби порадитись, залишивши двері відчинені. Ну ми і рванули…
По дорозі хтось з нас, здається Влодко, випорожнився в коляску мотоцика і видер всі бебехи електрики в транспортного засобу.
Сатисфакцію це принесло мінімальну. Журба несправедливості не пройшла повз нас безслідно. Скупа чоловіча сльоза все ж таки вилізла обережно з кутка мого ока в цей несправедливий, жорстокий світ.
Якийсь з ментів помітив наругу і вони ломанулись за нами, а ми від них. Цей дикий галоп з переслідуванням мало хто помітив з мешканців бо була ніч, а ми вже вибігали за містечко…
Бібрка провалилась у сон, як мала дитина набігавшись за день. Поодинокий димок з комина, нагадував великого пальця руки, якого малеча закривши очі, солодко вкладала до рота.
Відвідувачі кафе-бару, сповна набравшись лиха, на гумових ногах брели по хатах. Кінцівки не звертали жодної уваги на дике бажання власника керувати ними. Потік підсвідомості безстрашних воїнів кіру нагадував буксуюче по колу мичання ягнят, а їх стрімкий, далекий від осмисленого, погляд в майбутнє, плутався в буденних речах обіходу, примушуючи бідолах час від часу виконувати сальто мортале з зануренням акробата мордою в баняки.
Фари автівки щось там ледве світили по ледве дорозі. З третьої спроби нам вдалось залізти в кузов драндулета, який важко дихаючи, валяжно собі повз по нічній дорозі.
Водій, який солодко дрімав за кермом, голосно матюкався уві сні, видно теж вів виснажливу баталію за гроші з біг-босами колгоспу. Фотографії далеких від скромності дівчат, байдуже дивились в темряву з торпеди флагмана автобуду, злегка підмругуючи лівим оком. Ці німі попутчитці напевне розважали шофера в скрутну сексуальну хвилину, надихаючи хлопа на швидкоплинне, спрагле рукоблудство. Бахрома з жовтими бомбонами, рясно оздобленої кабіни, естецьки окреслювала смак власника, а біло-жовта облицювальна тасьма здерта з убогої декорації "ЛАЗа", щільно облягала кермо грата з двигуном внутрішнього згоряння. В кінці нашого тревелу, рухаючись під гору бортовий "Зілок 131" ще два рази прошмаркався і заглох нахер. Водій Петро, який на автопілоті виконував всі рефлекторні рухи водія, повністю прокинувся, бо ми кулаками голосно пердолили по кабіні фрагмент "Танцю з шаблями" Хачатуряна з балету "Гаяне".
-Що козаки, з Союз-Аполона випали в пориві страсті клаустрофобії, чи з рейсу Київ-Львів вийшли посцяти на крило і вас здуло в мій романтичний кабріолет похилого віку?,- бадьоро пірнув в розмову він, трасьнувши дверима.
-Ні, курва, нас всіх з міліцейської коляски на повороті викинуло і задуло в твою турбо труну на колесах,- спросоння пожартував Ося.
-Підштовхнете каскадери?
-Хіба вниз,- відразу випалив я, обрізавши Петрові рятувальну шнурівку в багно дискусії.
-Вниз, то ж назад в Бібрку,- пробурмосив він.
-Соррі Петре, тут наші дороги розійшлись. В Бібрку нам не потрібно, ми вже там були, знаєм. Можеш тих трьох ментів по дорозі підібрати, або роздавити. На твій розсуд, - хіхікнув Толік Косташевський.
Отримавши від нас карбованця він поліз під капот.…
А ми волею випадку ще потрапили запорожцями на весілля в ту ніч.
ps. Спогади, як птиці - падають з високого неба чорними крапками в речення довгої писанини автора аматора. Все що пишу, все видається убогим. Слова безсилі перед буднями скромних героїв...
Недавно спитав на каві в Юрка Самсунга, який був проїздом у Львові:
-А тебе не дратують люди, які мирно п'ють каву в кав'ярні, коли ви там по пеклі тусуєте?
-Ні, за це ми і воюємо,- піймав я його спокійну відповідь…»
