Знову сумно, малюю вдома.
І кімната немов пустеля.
Розтікаються так знайомо
свіжі крапельки акварелі..
Так годину, а потім чую
в телефоні знайомий голос.
Він нагадує «час не спиниш»,
треба знову ставати в коло..
І тоді поглинають справи,
метушня і все те, що «треба»
На малюнку удома трави
я лишаю, і сине небо.
Так я іноді залишаю,
або просто приношу в жертву
те, що нібито другорядне,
але не дає померти. |
