„уходят люди от меня.
поодиночке и попарно...”
леонид киселёв
порожнеча охоплює поступово. неможливо пригадати точний момент її появи. це схоже на балкон, захаращений порожніми пляшками. щоденними пляшками з-під пива, осінніми з-під вина, зимовими горілчаними, празниковими коньячними... спробуй пригадати, яка із запилюжених склянок якому дню належить! не виходить?
коли я перестав вірити собі? про інших говорити нечесно, тому я завше стараюся писати лише про себе. коли то трапилось? можливо, тоді, як вимовив перше „люблю”? можливо. це трапилося мимоволі, як усе найголовніше у житті. закоханий у однокласницю, я ледь не щодня писав їй вірші (тоді я ще вмів думати про кохання безперервно). а одного разу, добряче, як на той вік, вмазавши, відіслав їх роздовбайці поштою. хоча ми й жили через будинок. ні, коли ми зустрілися, я не прохав її бути зі мною. довго говорили, вона все не могла заспокоїтися – який я хороший і як вона мені не підходить, у неї, мовляв, дурнувате життя, яке навряд чи хорошим закінчиться... потім спитала:
- а ти мене справді так любиш?
я махнув рукою і пробурмотів щось на кшталт „та що ти...”
нам було по п`ятнадцять, все життя було попереду, тому на загал всі старалися забити на все, окрім того, що хочеться. щоб потім не хотілося, напевно. потім, правда, виявилося, що цим забиванням ми так роз`їбали свій світ, що вже не зрозуміти, хорошим було наше дитинство чи ні.
того ж таки тижня, на шкільній дискотеці, я познайомився з молодшим на рік дівчиськом, котрому, за даними шкільних побрехеньок, подобався. пам`ятаєте цей медляк: „хей... хей... е воман...”? ми танцювали, тісно обіймаючись (бо нафіга нам було танцювати, якщо не відчути тепло, для багатьох – перше тепло тіла протилежної статі?).
мені сподобався її запах, отже, після дискаря я провів дівчину додому, випив ще пляшку слабоалкогольного гівна і подзвонив їй. запропонував зустрічатися.
ввечері наступного дня ми довго гуляли районом, це виявилося цікавим – гуляти темними вулицями з дівчиною, хоч вона й плела без упину неймовірну нісенітницю. я приволік, звичайно, м`яку іграшку, але чомусь довго не міг їй її віддати. так і ходив з пухнастим собаченям за пазухою, уявляєте?
під ногами рипів свіжий білий сніг, все навколо заплітав густий, звивистими смужками, туман. та зима була неймовірною – єдиний раз в моєму житті мороз, туман і сніг танцювали містом. може, справа була в тій самій мелодії?
прощаючись, подарував, нарешті, аж гарячу іграшку, сказав просто „завтра побачимось” і вже збирався йти, та вона, забігши перед мене, прошепотіла „я не можу так прощатись”. і поцілувала. ми підслизнусь на недбало розчищеному тротуарі, але втримались. лише тепле цуценя випало з її рук на молодий сніжок між нашими ногами.
той невмілий поцілунок, десятисекундна запаморочлива неможливість дихати змінила мій світ назавжди.
пройшло декілька днів, і на запитання „ти мене любиш?” я відповів несподівано гаряче „так!” хоча не любив. хоча знав це. хоча не знав, що таке любов.
інколи, думаючи про своє минуле, опиняючись на балконі, повному пляшок - без етикеток, потрісканих від дощів і морозів, я оглядаюся у своєму світі назад і не можу побачити навіть привидів.
попереду наче б то світло, але теж нікого не видно.
чому?
просто - одного разу підсковзуєшся і не падаєш. |
