так, ми були дивними дітьми. іноді, коли я згадую забави, які ми вигадували, мені хочеться займатися цим зараз – замість писати, робити євроремонти або дивитися нікуди та думати, думати... у нашому дитинстві нас ніщо не могло спинити. ніколи. кожну найбожевільнішу ідею було втілено до життя. напевно, це називається свобода. принаймні, так має бути.
як-от тоді, вночі, на одному з незабутніх засідань Клубу. так-так, у нас був свій кортасарівський Клуб, хоча ми ні сном ні духом не відали про гру в классики та інші дивертисменти. найкращою річчю у Клубі було плавати в місячному сяйві, на старезному човні, що от-от мав розвалитися на непевний мотлох, по одному з колишніх торфяних кар`єрів. човен був нічиїм, отже – нашим. ми випливали на середину озера й могли сидіти там до світання. в тумані. серед риб і качок. серед дивних шелестів, запахів... істот?...
тоді ми прийшли до човна, але його не було на звичному місці. понишпоривши з годинку берегами, ми повернулися до Клубу невеселими. до ранку ніхто не наважувався говорити. підлості життя в дитинстві сприймаються особливо гостро. але. в дитинстві ніхто не збирається з ними миритися.
наступного дня, невиспані, щойно поснідавши, ми подалися на рибалку. у розвідку. нашого човника знайшли майже одразу – поруч з другими, новими і доглянутими човнами рибалок. якщо в умовах сільского ставку можна назвати рибалками „сіточників”. наш маленький був прив`язаний. чи то пак замкнутий на замок. мабуть, вперше за всю свою довгу старість. прилаштувавшись неподалік від „доночників”, котрі, ми гадали, на озері й жили - в цьому місці вони знали все – ми швидко дізналися, чому старий опинився на прив`язі. виявляється, нас, непомітних, помітили. й вирішили прицуркувати човна, щоб ми не потоплялися, або щоб не трусили риби з сіток, котрі ми й так не чіпали... коротше, хтось вночі побачив світло нашої керосинки посеред озера, підійти побоявся, мало чого, такі ж-бо діти зара`, а наранок з товаришами посадив човника на ланцюг.
наступної ночі, озброївшись напильниками, ми його звільнили. але життя мало відповідати перед нами за свої підлості, так, тоді світ навколо був справедливим. ми самі його таким робили. тому, крім напильників, ми мали в штанцях ножички, топірці, ну і хто що міг знайти гострого. до ранку від браконьєрських прибамбасів не залишилось нічого. ятери було подерто в шмаття, обручі і клапті сіток порозвішувано на кущах по всьому ставку... і ще. декілька найбільших риб ми все-таки взяли. човен сховали на іншому ставку, геть дикому, до якого через маленьку глибину ніхто не ходив. додому верталися жваво. було вже зовсім світло, і знаєте що? мій сусід був одним
із „човнарів”. він сидів на ґанку, курив і пильно роздивлявся нас – мокрющих, обліплених ряскою й водоростями, з величезними рибинами у прозорому пакеті. – доброго ранку,- мовив він, усміхаючись.
три дні боялися ми виходити з домівок. але.
але одного разу, коли ми виросли і пороз`їжджалися хто куди, він зустрівся мені випадково у селі і сказав: - знаєш, я тоді вас зрозумів. да. нових снастів так і не купив. човна своїм дітям віддав – з того часу він не прив`язаний. дружина мене ледве зо світу не звела, півсела кажуть, що здурів Петро...
- спасибі.
він усміхався. |
