зимно, самотньо, тужливо. йдемо стрьомним бульваром, навколо одні готелі якісь – готелі, що не працюють, готелі, в яких торгують хто чим може, готелі для іноземців... нахуй нам більярд, власне кажучи, ми не розуміємо: дивна річ, коли не хочеться нічого, коли все остопизділо, хоч шворку на голову – ти завжди чіпляєшся за якусь нісенітницю, бажання, котре зараз не має ні найменшого сенсу. певно, так придумано для того, щоб раптово не йобнулись всі, бо хто тоді, питається, буде запроторювати йобнутих до дурдомів, буцегарень, обирати до органів влади, читати їхні книги, зрештою?
в одному з готелів, з гордою назвою „санкт-петербург”, де повним ходом йшла торгівля – в основному, їблом – таки виявився більярд. але ж треба бути повним кретином, щоб за годину американки платити 50 грин, тож ми купили тут-таки страшненької підгорілої піцци і вмостилися за столиком, подумати, куди все-таки подітися цього вечора. офіціантка вирячилася на нас, неначе три дні нічого не їла, сюрреалізм якийсь – з кожним нашим рухом ножем по тарілкам її очі круглішали, це було дійсно страшно, а тут ще за її спиною ввімкнули неонку з величезними літерами „БАБКИ – ДЛЯ ВСІХ”. хуйня блимала, немов скажена, по десять разів за п`ять секунд, і з кожним зблиском офіціантка дедалі більше звіріла, їй богу, ще трохи, і вона відпиздила б нас лопатою для піцци, пошматувала електричним ножем... так і не осиливши своєї дубової „маргарити”, ми лишили чайові й подалися до дверей, над якими скаженіла чумова неонка. чому ми туди пішли? а чому взагалі ми півдня вешталися містом, шукаючи більярд, шукаючи щось, що нас освіжило би, пригод на свою жопу, щастя, вулицю без готелів, вчорашнього дня, живі очі серед натовпу, доброго немонопольного пива, руську мрію?..
це був звичайний салон ігрових автоматів. ми упхали двадцятку до пащеки „Техасця”, нагодували тварюку і вже хотіли зйобуватись, аж тут підійшов маркер. відвівши нас у закуток для паління, раз по раз озираючись, він зашепотів: – пацани, хочете в натурі „бабок для всіх”?
- ага. три далі. – ну, я вам можу підтусувати, двадцять відсотків від виграшу (десять мені, десять кассирші), і ви будете в шоколаді. – окей.
ми нічого не втрачали, отже всьо чікі-пікі, а як програємо – можна й пиздюлин йому накласти для втіхи душевної...
маркер довхо ходив залом, щось там клацав на своїх балалайках, дивився на їх екранах якісь таблиці, ми вже по третій зкурили, коли він махнув рукою. не без стрьому засадили стольника в якусь чергову ковбойщину. третя ставка привезла 7000 кредитів. це був гривневий.
я хуйнув їх мажорську фірмову попільничку об мармурову підлогу, - на щастя,- сказав, ми відвалили чуваку півтори штуки і вийшли в нічне місто. тепер воно виглядало набагато краще.
нами трохи трусило. куди податися? забрели до супермаркету, купили віскі. врізали. надибали сигарний магазин. довго вибирали. купили гидоту. кашляли. вийшли до центру. першим, що потрапило до нашого поля зору була... звичайно ж, неонка. бабки. блим. для всіх. блим. друг заперся туди швидше ніж я встиг сказати „блядь”.
це було щось. шоста чи сьома прокрутка п`ять на три викинула дві штуки. почав грати і я.
ми росли щохвилини. ми прихуїли. за півгодини спільна каса складала щось біля дванадцяти тисяч.
- йоб його мать! цей вась з готелю, певно нас надув, ніхуя він нам не допоміг, просто день фартовий! ми ж до півночі всі бабки силіконової долини загребем! – вірняк, чуваче! рванем з цього гнилого місця на захід, викуримо звідти всіх американських жидів, роз`їбошимо к хуям товстосумівські вілли, поставимо пам`ятник іллічу, помаранчевого кольору, насадимо гірської анаші... га-га-га!
вранці ми мали в кишенях дріб`язок, дві пачки лакістрайку (сигари викинули нахуй) та півпляшки віскі. дійшли до найближчого скверику, мовчки врізали, закурили. непогано. врізали ще – подвійне, хе-хе.
допивши, попрощались, мовчки потиснувши руки.
я йшов ранковим, тихим-тихим, центром, дихав на повні груди і думав про те, що спітнілі, лисі, товстопузі міліонери силіконової долини зараз пердять у своїх ліжках, пускають слину на своїх гіпопотам`ячих дружин – сниться їм молодість, яка ніколи не повернеться, скільки би бабла не показав вранці комп`ютер на твоєму рахунку, сняться юні коханки-однокурсниці, перші старі машини, котрі можна убивати в пизду, і тому на них завжди обганяєш дорогущі седани... сниться пиво, куплене після неймовірної вечірки на останній долар...
вранішній туман горнувся до моєї неголеної мармизи, ласкаво, немов кохана жінка, я переходив навскоси порожні перехрестя, пив пиво за 1.80, найкраще пиво в найкращому світі – моєму, вранішньому, чистому... ззаду мене наздогнала поливалка, намочивши джинси. пусте. кльово. посміхаючись, я йшов у мокрих джинсах, не знати куди – на захід, на схід, все рівно. |
