15.08.2006 | Сестра Ульріка
Про страх
Сиджу в кімнаті і слухаю розмову стін. Це не шизофренія і не готичні приколи. Просто, коли довго сидиш у темряві та тиші, думки стають занадто голосними. А інколи здається, що це навіть не твої думки. В такому випадку я все списую на стіни і уважно слухаю їх неквапливі розмови. Час біжить тоненькою цівочкою палестинського піску у пісочному годиннику. Коли промені сідаючого сонця, ігноруючи жалюзі, все ж добираються до його скелець, мені часто здається, що пісок міняє колір. Він стає багряним. Ніби просякнутий кров'ю. Дітей, жінок та чоловіків із зброєю в руках. А може воно так і є…
Страшніше вмирати на війні чи від раку легенів? Мабуть, страшніше жити із зарплатою у 200 баксів, регулярними вилазками у суботу-неділю "на-майдан-пива-попити", зі своєю дівчиною, яка свято вірить, що любов - це коли квіти, шампанське за 30 грн., пачка презервативів і мобільний на День народження. Думаю… Істерично думаю про це все, їдучи в метро і дивлячись на задоволеного життям юнака. В той час, коли він думає про нову комп'ютерну цяцьку і розпродаж у "Відівані". А я, чорт забирай, думаю, що йому пасував би колір хакі та снайперська гвинтівка Драгунова!!! Боляче, страшно, образливо і брудно. І ще раз страшно.
Купую книжку, пакетик розчинної кави, в склад якої входить пів-таблиці Мєндєлєєва і непотрібний журнал. Йду швидким кроком, щоб вспіти до заходу сонця. Клацаю замком, вмикаю чайник, сідаю на підлогу, дивлюся на пісочний годинник. Пісок міняє колір. А я ще занадто слабка. Напевне, нічим не краща за юнака в метро… Шкода. |
