подивись на мене уважно. подивись на мене зараз же. бачиш – стою тут перед тобою, як на сповіді, очі долу. а насправді горять очі, і посміхаюся хижо, бо знаю більше, ніж пам”ятаю, а пам”ятаю все... десь пару місяців тому сиділи на кухні, курили – остання пачка „честера” на двох – я ще тобі читала вірші сергія жадана – допивали залишки чаю, дивилися одне на одного з переляком, бо було незвично добре... а зараз стою тут перед тобою, як на сповіді, очі долу, а сама думаю, що сказати, щоб ти згадав той поганючий „честер”, згадав, як не спалося, згадав... рефреймінг та синхронія. безкінечні вулиці, що їх перетоптано ногами і діалогами, ті самі вулиці, ті самі маршрути, що їх пройдено та перевірено – пасток нема, є лишень камінці та фарба, є відчуття точності рухів, навіть якщо рухи п”яні, а ніч темна. згадав?
стою тут, як на сповіді, очі долу – ну подивись же на мене – а сама згадую, як кохалися, як ти зупиняв мене – я ж зараз не стримаюся, там же люди за стінкою, я ж зараз зірвуся, там же всі попрокидаються, ну ти й дика – і ладна прямо тут зірвати з тебе одяг, ладна прямо тут... коли насправді нас з тобою хвилювало, хто там за якою стінкою? коли ти закривав мені рота долонею – не кричи, будь ласка, всі ж прокинуться (сам винен, не можу я тихо, мені так добре) – чи насправді тебе хвилювало, що хтось за стінкою почує мій стогін і зашаріється, засоромиться? чи ти просто знав, що коли я в повний голос прокричу про свою насолоду, ти вже ніколи не відірвешся від мене?...
а я зараз стою – очі долу – як на сповіді – а ти дивись на мене, дивись – твоя жінка з тобою говорить – твоя – і зараз я знов скажу „мій”, і ти опустиш очі, і так і стоятимемо, і плакатимемо разом, бо де ж його взяти ті сили, яких не вистачає на радість, бо звикли до суму?... слухай мене, слухай, дивись, запам”ятовуй – бо навіть якщо сил насправді не вистачить, то вистачить пам”яті, вистачить болю, такого звичного, рідного, з якого або витягнемо один одного, або нарізно потонемо в тузі...
я не хочу всього, я хочу лише відчуттів – яі не проти – я хочу, щоб було хоч і важко, але чесно, щоб було дивно, щоб було незвично... а ти кажеш, що я така сама, як ти, - злий вовк – а я кажу, що як я вовк, то ти – моя злість... давай, побігли, розірвемо когось, повечеряємо – темним лісом, крізь павутиння гострих гілок, обдираючи шкіру, і місячне свіло напалмом танцює по наших спинах – давай, побігли....
подивись на мене, будь ласка, побач мене. я стою тут перед тобою. як на сповіді, очі долу, і чекаю на твій погляд, на моє ім”я, бо ти скажеш „моя” – і я повірю, я вже повірила, бо я бачила, як губи твої мовчки промовляють „я люблю тебе”, коли ти думаєш, що я не дивлюся на требе. я повірю, я вже повірила, і тепер стою тут перед тобою, як на сповіді... очі долу... і нікуди не піду... |
