О як же я жадаю знов і знов,
Ловити у твоїх очах смішинки щастя!
З тремтінням відчувати ту любов,
Що серце видихає крізь зап’ястя,
Вистукує тим пульсом наче азбукою морзе...
Шепоче: я люблю, кохаю...
О як приємно відчувати це!
І серцем я тобі відповідаю,
Що був закоханий у тебе ще давно.
Коли із друзями я пив вино
І змішував горілку з пивом,
Коли на ранок був таким красивим,
Що ледь до ліжка спромогався доповзти,
То вже тоді мої думки займала ти!
Я скрізь шукав, й були такі моменти,
Коли здавалось, що мої експерименти
Дозволили побачити сліди.
Я як мисливець, крадучись по сліду,
Повзу і виповзаю до води,
Де відзеркалення лише твоє чекає...
І ось я не мисливець вже,
А відданий мисливцю пес,
Що слід загублений у озері шукає.
І знову пошуки, надії, сподівання,
Тривоги, сумніви, нові розчарування...
Шукав усюди, як круте яйце
Варився в кропі, й мабуть через це
Від пса лишилося лише сліпе щеня,
Що світло в темряві шукає навмання.
Так мабуть вічність би той цуцик так блукав,
Аж ось його схопили за рукав,
Й ведуть до світла... Думав все – стара з косою,
Що ходить світом чорною вдовою,
Про мене вже згадала і прийшла.
Та тільки но розплющив очі – сталось диво!
Навколо все розквітло, все красиве,
Нарешті ти сама мене знайшла!
І з тих часів і дня не можу жити,
Аби смішинки щастя не ловити,
В твоїх очах, які мов море на світанку:
Спокійне, тихе, але раптом як скипить!
І знову вщухне, стане лагідне як зранку.
Люблю тебе безмежно я в цю мить.
Люблю тебе, назавжди твій Іванко... |