накриття
Ранок принишк і закоцюрблено тулився
до мого погляду, наче вуж.
Кричала скажено вигнута вулиця
про давній спомин, якого не руш.
Хрипіли дерева про сутність вітру,
Скрипіли вікна про сонний протяг.
Чекав п*яниця якийсь півлітру,
неначе з*яву Господню в плоті.
Іржали двері, неначе коні,
Стогнали дзвони, немов в полоні.
Шум залітав у стійла бездонні,
у мого розуму буйні затони.
Шкварчало сонце, немов в олії,
Шипіли хмари, від бігу пінні.
Горіли очі і в них горіли
Осінніх багать приглушені тління.
Скроні стукали, як барабани,
борсалась думки темна комора.
Затихлу свідомість безглуздий ранок
хоч не хоч, накриє, як ковдра.
Андрій Любка |