Втеча
Це був один із тих печальних груднів, коли сніг зависає над головою і перетворює життя в очікування. Очікування чогось, очікування будь-чого, бо в такий грудень нічого не відбувається. Це "нічого не відбувається" переростає у відсутність бажання жити, а далі м*яко переповзає у бажання вмерти.
Отже, хотілося вмерти, був грудень і взагалі було хріново. Втекти від цієї тотальної, суцільної непрухи було майже неможлтво, існував єдиний вихід - Тячів, де ні Бог, ні Сатана не має влади. Тячів керував сам собою, власне, ним керували гори, язичницькі духи і, врешті-решт, рекет. Саме тут я вирішив сховатися від свого депресняка, який повільно засмоктував мене у свої тенета, намагаючись вбити в мені свідомість.
Грошей не було не те, що на хліб, навіть на алкоголь не було грошей, але нашкрябавши якісь крихти, я все ж зміг купити квиток на електричку до Тячева, по-студентському, звісно. Цей потяг одразу мені не сподобався, ні, він не був дивним, лише такі тут і їздять, але люди, чи пасажтри, як вони себе самі називають, мене чомусь лякали. Такі поїзди називають "скотовозами" або "ковбойцями", бо вони прямують на Дикий Захід, до Тячева. Якбт я був потягом, я б нізащо не погодився їхати в цю сторону, але потягом я не був, і тому прямував саме туди, в цю прокляту точку, у цю заборонену зону, у майже Чорнобильську зону, якшо хочете, я прямував у місце, де немає жодної влади, де панує цілковита анархія, в якій не вистачає доброго старого Махна.
Поруч мене у вагоні сидів "братан", який одразу після відправлення почав пити прямо з-горла горілку, яку він чомусь називав водкою. "Жізнь",- діловито пояснив він.Було страшенно холодно, вагон був останнім і погано обігрівався, до того ж по ньому, як по нервам, постійно бігали бцзнесменки, які пропонували купити то нові шнурки, то печиво, то турецькі годинники, то пиво, то дітей віком від 3-місяців і аж до 15 років. Серед них відрізнялася бізнес-леді, вамп-вумен, я би її назвав, що проодавала морозиво, яке взимку всі відмовлялися купувати. Юцзнесова невдача вела до того, що морозиво вона пропонувала все агресивніше, врядт-годи доходило до бійки, але морозиво, плотбів у шоколаді, ніхто не купував. Дебілка, подумав я, дебілка.
Тим часом скотовоз під*їхав до Буштина і машиніст повідомив, що потяг далі не їде, мовляв, з технічних причин. Бреше, подумав я, брутально бреше, бо до Тячева просто немає дороги, далі неможлтво їхати, туди не може вести дорога, ба навіть не відомо, чи існує Тячів взагалі, чи не вигадка він часом Гомера, адже звідти ще ніхто не повертався?
Мій ковбоєць гцчно покотив у зворотню сторону, а я залтштвся наодтнці з небом, сам на сам з собою, у Буштині, куди цивілізація дійде лише через декілька століть, далеко від Тячева, який розмістився десь далекр-далеко біля Ітаки...
...Туман несподівано впав на Буштино, сховав хати, вокзал, накрив мою свідомість і запала тиша, яка кричала про смерть.
Андрій Любка |
