Займалася зоря. Але вона тепер була зовсім не такою яскравою, як колись. Надворі було дуже зимно і майже неможливо ступати босими ногами по тій змерзлій землі. Але оскільки вибору я ніякого не мала, то вийшла з хати й ледве пішла до сусідів. Навіть не знаю, що мені боліло більше : оті холодні зимові голки, що ніби встрявали у мої стопи, чи то згорнутий їжак у шлунку. Вітер вив так, як колись уночі голосили вовки.
Дійшовши нарешті до сусідської хати, я постукала у хвіртку, можливо якось невпевнено, але інакше не змогла б, мені просто не стало б сил. Двері мені відчинила маленька Марічка, що жила тут зі своєю мамкою і старшою сестрою, якій було десь років чотирнадцять. У цій хаті я виконувала роботу, що доручать, за те мені давали які - не - які харчі. Розуміла: їм не була потрібна моя допомога, а тим паче годувати мене, бо ж вони самі ледве не пухли з голоду. Але попри все мені таки давали якусь картоплину, чи якихось зерняток, аби ми з братиком не повмирали.
Чомусь мені стало зовсім лячно, як тільки я поглянула у вічі Марічки. Вони були такі розгублені, які бувають у дорослої людини, аж ніяк не в семирічного дитяти. Вона глянула на мене і сказала лише, що мамка їхня уночі померла, і тепер вони не зможуть мені допомагати, і зачинила двері, не очікуючи відповіді чи співчуття. Я ж, квола і змерзла, підтягнувши ноги під себе, сіла на лавку біля їхньої хати і під ритмічні зойки та схлипування сестер чомусь згадала, як торік сама в’язала декілька дошок одна до одної якимось ганчір’ям і вкладала свою любу неньку на них, як плакала, як дивилася на рідне й опухле тіло, як малий Славко довго не міг второпати, чому я тягну нашу матір до величезної ями, куди скидали тих, хто ніколи більш не заговорить. Мені й самій, тринадцятирічній, тоді не моглося усвідомити, що ми тепер самі. Зовсім самі.
Зронивши декілька сльозинок, я, хитаючись, підійнялася з лави та пішла до наступної хати просити хоч якоїсь їжї, бо моєму брату було вже зовсім зле і він навіть не вставав. Я дійшла до краю села і так, нічого не діставши, зупинилася перед останньою хатою, одразу за якою лежала скована льодом річечка. Та стукатися туди я завжди боялася, бо люди казали, ніби чоловік, що там живе, колись порубав свою жінку й двох своїх синів і засолив їх у діжці, щоб потім з’їсти. Я трохи подивилася на воду, яку огорнув лід, і на ліс, що навіть удень страхітливо чорнів на іншому далекому березі. А потім швидко, як могла, піша до своєї хати по вузькій холодній доріжці, по обидва боки якої деінде лежали мертві.
Коли я нарешті дісталася дому, мій братик так і лежав у куті під образами на вузькій лаві, замотаний у нескінченні шматини. Славко спочатку хворобливо дивився у стелю, а зачувши мене, повільно обернувся з німим питанням. Мені було соромно не відповідати, але відповісти було нічого. У Славка були підсинені холодом губи, і я хотіла замотати його ще в одну діряву хустину, що до того була на мені. Тільки - но я його торкнулася, мені стало лячно. Я в якійсь німій істериці почала розв’язувати вузли з ганчір’я, що колись сама йому їх нав’язала і побачила його вже зовсім опухле тіло. Живіт якось ненормально витинався, шия виглядала, як стовбур дерева, а ноги були велетенські і налиті. Так само виглядала мама того останнього ранку.
Коли стемніло на дворі, почалася така завірюха, що крізь щілини мело навіть у середині хати. Стало зовсім холодно, і я познімала з себе все, що могло хоч якось зігріти Славка. Але то було марно. Усю ніч сиділа біля лави, на якій повільно помирав мій брат, і співала колискові, які знала. Я не могла навіть дивитися на нього. Мені нічим було його зігріти, мені нічим було його нагодувати. Та він нічого не казав. Єдине, що видавало його життя, то було повільне, спазматичне дихання. Під ранок у муках він помер, так не сказавши мені ні слова.
За цілий день я все ж не змогла підвестися. Мої руки посиніли і водночас горіли у якомусь невидимому вогні. Холод звивав мене у вузли, та через якийсь час я перестала відчувати і його теж.
Ближче до ночі я теж відпустила свій останній подих… |
